сьогодні лише назва чогось класичного і не зовсім зрозумілого. Хіба самогубець зголосився б добровільно копирсатися в цих нетрях.
– Хоч землю гризіть, але знайдіть щось ніде й ніколи не озвучене. Вам ясно? І взагалі, які думки?
Знагла мене накриває відчуття дежавю. Десь рік тому готувала невеличкий допис про щедрий подарунок невідомого мецената, який передав в Україну унікальні платівки із записами Крушельницької.
– Можна! Я знаю, бо писала для «Всезнайки», що в архіві Львівської консерваторії зберігаються унікальні грамо… грамо… – на «грамофонних записах» затинаюся, ловлю на собі здивовано-обурені погляди колег, що допомагають мені врешті опанувати себе і вимовити все чітко й без запинки. – Думаю, у Львові можна було б знайти щось цікаве. На батьківщині Крушельницької набагато реальніше знайти якийсь невідомий артефакт.
– Ви так гадаєте, Олено? Що ж, дякую, але ви ще новачок у журналістиці, зрозумійте… це дуже важливе завдання… Водночас я готова заприсягнутися, що хронічна недовіра нашої головної до всіх і, зокрема, до мене дала невеличку тріщину, отже, нині лише від мене залежить, чи зможу я переконати її «доручити Крушельницьку» мені. Відчуваю, що це і є та золота ниточка, на яку полюю майже рік – відколи влаштувалася на роботу до «Егоїстки».
– Ви повинні знати, Олено, що участь у проекті цілком добровільна, – шефиня сканує мене поглядом. Усе ще сумнівається. Тож маю зробити все можливе і неможливе, щоб шальки терезів переважили на мою користь.
– Жодних проблем! Я спинюся в знайомих! – пнуся зі шкури, добрих п’ять хвилин доводячи, що поїхати до Львова і роздивитися на місці всю «мистецьку спадщину Соломії» – то наш єдиний вихід.
Спинним мозком відчуваю осуд усієї редакції «Егоїстки». Це ж порушення корпоративної етики. Як же так, власним коштом, без жодних добових поїхати за матеріалом? Але мені наплювати, якщо чесно. В журналістиці кожен сам за себе. Цього основного закону мене навчили першого ж року після отримання диплома. І свого шансу я не страчу. Почуття переповнюють мене, серце шалено товчеться й обіцяє вистрибнути найближчим часом.
– Що ж, панно Ляуфер, хай буде по-вашому, але якщо не впораєтеся, покладете мені на стіл заяву про звільнення…
Львівський вокзал насувається раптово, мов у казці. Здається, я задрімала, щойно рушили з Києва. Правду кажучи, ледве встигла на цей денний інтерсіті, бо від моменту, коли замовила на нього квиток, мала дві години на геть усе.
Над платформою – небо темно-сірого кольору. Воно обіцяє будь-якої миті розродитися незлецькою зливою.
– Вітаю! Як доїхала?
Під вишуканим годинником, кокетливо припасованим до ліхтарного стовпа, стоїть Любомир, мій давній і єдиний знайомий у Львові. Він випромінює той особливий львівський шарм, про який зараз модно писати й говорити, але ніхто не може точно сказати, в чому саме це полягає.
Любомир рушає мені назустріч і перехоплює сумку з ноутбуком, котра, правду