те, чого ні один святий у «Діві» ніколи собі не дозволить. Виходить, що Ісус зобов’язаний своєю божественністю тільки першій главі Іоанна і що цей євангеліст йому підлестив. Від цього тхне соцініанством.[20] Наш стриманий автор остерігався таких крайнощів.
Так само вельми нас тішить, що наш скромний автор не наслідував жодного із наших старовинних романів, історію яких написали учений єпископ авраншський Гюе[21] і компілятор абат Лангле.[22] Зробіть лише собі приємність, прочитайте в «Ланселоті з озера» главу під назвою: «Як Ланселот спав із королевою і як вона вернулась до сіра де Лагана»,[23] – і ви побачите, яку соромливість має наш автор у порівнянні із давніми нашими письменниками.
Але quid dicam[24] про дивовижну історію Гаргантюа,[25] присвячену кардиналові де Турнону?[26] Відомо, що глава про «Torche-culs»[27] – одна із найскромніших у цьому творі.
Про сучасних авторів ми не говоримо; скажемо тільки, що всі давні повісті, створені в Італії та перевіршовані Лафонтеном,[28] ще менше моральні, ніж наша «Діва». Загалом – бажаємо всім нашим суворим цензорам мати такі тонкі почуття, як прекрасний Монроз, нашим скромницям, коли вони є, – простодушність Агнеси і ніжність Доротеї; нашим героям – правицю могучої Жанни; всім єзуїтам – вдачу доброго духівника Боніфація; всім, хто порядкує в хорошому домі, – розпорядливість і вмілість Бонно.
Нарешті, ми вважаємо, що книжечка ця – чудесні ліки проти тяжких настроїв, які гнітять тепер деяких дам та деяких абатів; і коли б ми зробили суспільності лише цю послугу – ми й тоді б думали, що не змарнували свого часу.
Пісня перша
Я не вродився славити святих1[29]
I до гучного не годжуся співу,
Та чудотворну Орлеанську діву
Проте змалюю для очей людських.
Вона із рук англійців навісних
Французьку пишну вирвала корону,
I через неї пресвятого трону
Досяг у Реймсі любленець утіх.
Герой в корсеті, воїн у спідниці,
Вона з Роландом рівною була,
Твердіша серцем від твердої криці.
Щоправда, скромній дівчинці-ягниці
Я радий більше в затінку дерев, —
Та Жанна д’Арк була душею лев.
Її діла з мого оповідання
Ласкавих подивують читачів, —
Найбільше ж те, як довго в неї цвів
Вінок незайманого дівування.
Шаплене, що фальшивий, дикий тон2
Із скрипки вмів своєї витягати
І так про славну дівчину співати,
Аж на виду мінився Аполлон,
Старий Шаплене, ти б, здається, радо
Мені позичив свій незграбний дар, —
Та хай бере його Лямотт-Гудар3,
Що зіпсував майстерно Іліаду.
Наш добрий Карл[30] на життьовій весні
У Турі[31] веселився день при дні.
Десь на балу (завзятий танцюриста!),
Для блага краю рідного та міста,
Сорель