Місіс Кавендіш трохи обвівала себе пальмовим листком.
– Надто душно, – тихо сказала вона. – Буде гроза.
Прикро, але моменти гармонії такі короткі! Моє блаженство різко обірвав добре відомий, але глибоко ненависний мені голос із холу.
– Доктор Бауерстайн! – вигукнула Синтія. – Дивний час для візиту!
Я ревниво зиркнув на Мері Кавендіш, але, схоже, це її зовсім не схвилювало, ніжна блідість її обличчя не змінилася.
Через якусь мить Альфред Інґлторп провів у кімнату доктора, який, розсміявшись, заявив, що йому не варто заходити до вітальні в такому вигляді. І правда, видовище було жалюгідне, бо гість сильно заляпався брудом.
– Що це ви робили, докторе? – викрикнула місіс Кавендіш.
– Мушу спершу вибачитися, – сказав чоловік. – Я не збирався заходити, але містер Інґлторп наполягав.
– Ну, Бауерстайне, ви в жахливому стані, – зазначив Джон, входячи з холу. – Випийте кави та розкажіть нам, що ж із вами сталося.
– Дякую. Розкажу.
Він розсміявся з легким відтінком гіркоти, описуючи, як виявив надзвичайно рідкісний вид папороті у важкодоступному місці та як, намагаючись дістатися до рослини, шубовснув, на свій сором, у найближчу калюжу.
– Сонце швидко висушило мене, – додав він, – але боюся, що мій зовнішній вигляд ганебний.
Саме цієї миті місіс Інґлторп із холу покликала Синтію, і дівчина вибігла з вітальні.
– Люба, будь ласка, віднеси мій бювар. Піду спати.
Двері в передпокій були відчинені навстіж. Я встав, коли Синтія зірвалася з місця, Джон сидів поруч зі мною. Тобто було троє свідків, які могли б заприсягнути, що місіс Інґлторп сама несла каву, ще не відпивши з чашки. Для мене вечір виявився повністю зруйнованим присутністю доктора Бауерстайна. Здавалося, що цей чоловік ніколи не піде. Нарешті він піднявся, і я зітхнув із полегшенням.
– Я проведу вас у село, – сказав містер Інґлторп. – Мушу зустрітися з нашим розпорядником щодо деяких рахунків на будинок. – Він повернувся до Джона. – Мене не чекайте. Візьму з собою ключ від вхідних дверей.
Розділ третій
Ніч трагедії
Для того щоб ця частина моєї розповіді була зрозумілішою, надаю план другого поверху Стайлзу. Вхід до кімнат прислуги пролягає через двері Б. Вони не з’єднані з правим крилом, де знаходяться покої Інґлторпів.
Здавалося, була середина ночі, коли мене розбудив Лоуренс Кавендіш. У його руці була свічка, а на обличчі – тривога, з якої я зрозумів, що трапилося щось серйозне.
– У чому річ? – запитав я, підводячись у ліжку й намагаючись зібратися з думками.
– Боюся, матері дуже зле. У неї якийсь напад. На жаль, вона замкнулася в кімнаті.
– Уже йду.
Я вискочив із ліжка і, кутаючись у халат, поквапився за Лоуренсом уздовж коридору та галереї до правого крила будинку.
До нас приєдналися Джон Кавендіш і ще дехто зі слуг, які стояли неподалік із приголомшеним виглядом. Лоуренс глянув на брата.
– Як