двісті двадцять першу сторінку? Ще й голяка!
Я впав у відчай. Конче треба було зразу ж дізнатися все найгірше, що мене чекає.
– І що… що ви гадаєте робити?
– Що робити?! – знавіснівши, вигукнув Косґроув. – Посадити в тюрму дядька разом із його видавцем, прес-аташе та всією видавничою гоп-компанією, аж до хлопчика на побігеньках[15], що подавав оті кляті шрифти складачам.
III
На дев’яту ранку наступного дня, коли ми добралися до Джолієта, штат Огайо, я сяк-так вгамував Косґроува й довів його до якоїсь подоби здорового глузду. «Ваш дядько – стара людина, – торочив я, – він збився на манівці. Сам себе ввів в оману, в цьому годі сумніватися. Ймовірно, в дядька слабке серце, тож він може й сконати, побачивши небожа, що зненацька з’явився на доріжці перед домом».
Звичайно, я весь час думав про те, що ми могли б дійти якогось компромісу. Якби вдалося вмовити Косґроува, щоб за помірну суму принишк років на п’ять, то все було б гаразд, як і раніш.
Отже, рушивши з невеличкої станційки, ми оминули селище й у гнітючій тиші пройшли півмилі до житла доктора Гардена. Коли залишилося йти якихось сто ярдів, я зупинився й обернувся до Косґроува.
– Почекайте тут, – попрохав я. – Мушу попередити його, щоб часом не сталося шоку. Повернуся за півгодини.
Спершу він заперечував, та зрештою понуро сів на густу траву біля дороги. Витерши спітнілого лоба, я пішов стежкою до будинку.
Повен сонячного світла сад доктора Гардена приховували японські магнолії, ронячи рожеві сльозинки на траву. Я зразу ж побачив господаря, що сидів біля відчиненого вікна. Сонце лилося, крадькома пробиралося в кімнату, потайки подовжувало квадратні світляні плями на письмовому столі, на безладно розкиданих паперах, а відтак і на колінах самого доктора Гардена, на його кудлатій, увінчаній сивиною голові. Його тонкі пальці діловито перебирали пачку газетних витинків, тільки-но видобуту з бурого конверта, що лежав перед ним на столі.
Малопомітний під покровом магнолій, я підійшов доволі близько й уже мав обізватись, аж тут помітив дівчину в пурпурній ранковій сукні. Пригнувшись, вона пробралася під низько навислим гіллям яблунь, що росли в північній частині саду, і моріжком попростувала до будинку. Позадкувавши, я спостерігав, як дівчина підійшла до відчиненого вікна й запросто повела мову з великим доктором Гарденом.
– Хочу з вами поговорити, – різко сказала вона.
Доктор звів очі, і з його руки випурхнув клапоть «Філадельфії пресс».[16] Либонь, це була стаття, у якій його титулували «новим Іоанном Богословом».
– Ось про цей непотріб! – повела далі дівчина.
Вона вийняла з-під пахви книжку. Це була «Аристократія світу духів». Я впізнав її по червоній обкладинці з ангеликами в кутках.
– Про цей непотріб! – сердито повторила дівчина й з розмаху жбурнула книжку в чагарник, де вона прослизла між двома стеблами шипшини й невтішно засіла біля коріння.
– Що це ви, міс Таліє[17]?!
– «Що