але що вплинуло на її результат? І навіть не на сам результат, тому що відомо, що Леонід її програв, і перси все-таки ввійшли в Грецію. Так що ж важливе в цій битві при Фермопілах? Важливим є міф, героїзм царя, який, захищаючи закон, прийняв смерть разом зі своїми воїнами (а їх було всього триста), важлива любов царя Леоніда до своїх людей і їхня довіра до нього; важливе почуття відданості й вірності своєму обов‘язку. Опівдні, коли настав час обідати, воїни запитали Леоніда:
– Пане, чи варто добре поїсти перед битвою?
– Поїжте небагато, – відповів він, – тому що цієї ночі ми будемо бенкетувати з Плутоном, богом померлих.
– Сьогодні вночі? А ти будеш на цьому бенкеті?
– Я буду з вами.
– Виходить, цієї ночі ми повечеряємо разом із Плутоном і нашим царем.
Ці люди не боялися смерті, вони пішли на бій, виступили проти величезної армії, натхненні міфом. Не знаю, чи чекав Плутон їхньої появи, чи змогли вони повечеряти разом із ним… Але хіба ми трохи не заздримо цим воїнам, які, маючи всього триста душ, боролися проти мільйонної армії? Хіба ми не в змозі відчути моральну силу тих, хто зумів померти, захищаючи свою батьківщину і свої закони?
Настали часи деміфологізації, часи карликократії, панування дріб’язкового. Сьогодні кожен заявляє про свої права, але не говорить про обов‘язок; кожен, через власний егоїзм, прагне порятувати самого себе й те, до чого він прив’язаний. Ми втратили здатність захоплюватись почуттями спартанської матері, що порадила синові, який сказав, що в нього короткий меч, подовжити його, зробивши крок назустріч супротивнику. Інший міф розповідає про матір, сини якої захищали Рим. Вона чекала закінчення битви на околиці міста. «Які звістки?» – запитала вона посланця. Почувши, що всі її сини загинули, вона сказала, що запитує про долю батьківщини. Коли з’ясувалося, що вони перемогли, вона сказала: «Тоді звістку про смерть своїх синів я приймаю з миром».
Це класичний приклад, і він настільки живий і образний, що діє на нас як цілющий бальзам. А що ж відбувається внаслідок деміфологізації? Що одержуємо, препаруючи скальпелем душу речей, якщо душу не можна виявити таким чином? Що отримуємо, намагаючись зважити те, що не має ваги? Що отримуємо, пояснюючи дитині, що її батьки не люблять один одного й просто приваблювали один одного фізично, що вона народилася через необачність? Що ми отримаємо, якщо, крім поетичного і піднесеного, розповідаємо дитині щось таке, про що вона й так довідається, коли стане дорослою?
Наш світ, в якому секс замінює любов, а комерційні інтереси – дружбу, де марнослів’я видається за глибокі істини, а нерішучість підмінює віру, – наш світ як ніколи раніше має потребу у відродженні міфів і героїв давнини. Як важливо для нас знати, що існувала Жанна д’Арк! Як зцілює наші душі знання того, що колись жила Тереза Авільська! Як важливо знати про подвиги, здійснені заради людства! З іншого боку, що дає нам знання того, чи хворів Хосе де Сан-Мартін[1] на сифіліс, і чи були мрії Болівара