Миру можна досягнути, лишень коли зло, несправедливість, дисгармонія будуть подолані – як усередині, так і довкола нас. Як говорили давні римляни, за мир треба вміти боротися. І повсякчас бути напоготові його захищати.
Хвиля «орієнталізму» та культ слабкості, що нав’язаний матеріалізмом, призвели до того, що багато молодих людей вважають миротворцями людей, котрі, як ті жалісні жебраки, просять лише про свої права, залишаючись байдужими до чужого болю та несправедливості. І це печальний факт. Ми маємо пояснити, насамперед молодим, що рух до звільнення, або Нірвани (називайте це як завгодно), не має нічого спільного з панічною втечею переляканої газелі.
Звільнення, свобода – це розірвані ланцюги; це тіло, призвичаєне до надзусиль, помірність та внутрішня дисципліна. Це душа, що спрагла пригод, що обирає небезпеку замість надмірної пильності про своє самопочуття; це відважний, активно діючий розум, здатний почути тихий голос мудрості.
Бути молодим – означає бути сильним. Сильним на всіх планах: стійким, наполегливим, працьовитим, допитливим, активним і, коли потрібно, рішучим.
Боягузи та слабодухі – це не молоді. Скоріше, це старці, яким бракує мудрості, або діти, які зупинилися у своєму розвитку, істоти, що закам’яніли у невігластві та схильні до мазохізму.
Отож, юні друзі, щасливо використовуйте скарб цих золотих років, які зараз у ваших руках… Тільки так одного разу ви зустрінете Золоту Афродіту. Повірте мені… Це багато чого вартує.
Іти поміж мертвих
У старенькому й жалюгідному, але з потужними двигунами суденці, у Стамбулі, я переправився з Європи до Азії, поминувши місце, де злучаються затока Золотий Ріг, Босфор і Мармурове море. Висаджуємося у квадратовій затоці, на берегах якої розташовані стара залізнична станція Хайдарпаша і доки Кадикой; саме тут пристає порохнявий човен, обладнаний однак бічними гребними гвинтами задля полегшення швартування.
Місце мальовниче. Поряд – рибальський док, де громадяться промислові дерев’яні човни найрізноманітніших типів. З них посходили рибалки, котрі, як і багато сторіч тому, пропонують свій товар. Мене супроводять двоє моїх учнів. Ми випили на терасі такого бажаного і смаковитого чаю, і мене припрошують на прохідку побіля рибалок. Спершу я був відмовився, адже видовище мертвих рибин, яким відгинають червоні зябра, аби кожен бачив, що вони тільки-но виловлені, та й дивитися на довгі й коротші ножі для патрання на прохання клієнтів, мені надто неприємно, і мене поймає такий жаль до цих донедавна жвавих водних створінь, нині млявих, з вибалушеними очима, в очікуванні смерті.
Але це, власне, дуже давня вистава, і в моїй пам’яті закарбувалося щось подібне, не раз бачене… Моя душа повертається назад у часі, її опановує якась байдужість, і вона провадить мене далі гамірним ярмарком, де запахи, вигуки і рипіння дерев’яних човнів мене знечулювали – не знаю, чи внаслідок вороття в минуле, чи пробудження до мудрості, яка відає, що життя і смерть взаємодоповнювані