дзвонів. Він спускався у крижану безодню, щоби люди, яких він не знав за життя, могли милуватися цією красою. Століттями ця містична перлина давала притулок тисячам і тисячам вірян. Подібно цьому стародавньому собору, наш сучасний світ руйнується під напором води Ери Водолія. Нам треба пробудити всередині себе водолазів; нам треба опуститися у крижані води, тримаючи в руках міцні камені нашої праці. І там, у темряві, ми з’єднаємо їх один з іншим, щоби зміцнити світ. Це буде молитва наших рук у повсякденній праці. Потім прийдуть інші милуватися красою світу і чарівною музикою дзвонів.
Опубліковано в журналі «Новий Акрополь» № 285.Мадрид, жовтень 1999.
Роздуми про скромність
Якщо скромність розуміти як відсутність марнославства, здатність не надавати надмірного значення речам світу минущого, як пильнування і повагу до всього живого, особливо до тих, хто кращий і мудріший за нас, тоді скромність, поза сумнівом, буде відмітною рисою душ, що прагнуть до всього благородного і відчувають живу присутність Бога у всьому. Така скромність є найкращою коштовністю у вінці чеснот. До того ж – і ми повинні це визнати – не було такої людини, яка б заслужено увійшла в історію, не маючи при цьому скромності.
Скромність – це відсутність хворобливих фантазій, любов до всіх і служіння всім, тому що той, хто дійсно скромний, намагається займати менше простору, щоб усі його брати могли затишно розміститися під благодатною тінню дерева життя. Відчуваючи божественну присутність, подібно до тамплієрів, він вважає, що кожне добре діяння має божественні витоки. Адже божественне подібне до променя світла, і тому скромна людина зменшує себе, щоб дозволити цьому світлу освітлювати всю землю. Будь-яка форма суб’єктивізму і хизування подібна до темного полотна, яке егоїстично і без користі для будь-кого поглинає промені Сонця-божества.
Оскільки будь-яка надмірність призводить до викривлення, яке заперечує те, що нам хотілося би ствердити, є чимало «скромних», які свою фальшиву скромність перетворили на гарну маску, просякнуту прихованим марнославством. Так той, хто міг би нормально одягнутися і непомітно увійти до зали під час зустрічі, навмисно надягає старий або занадто скромний одяг, несвідомо прагнучи виділитись і присоромити своїх друзів. Хто у простій дружній розмові використовує хитромудрі терміни, латинські, грецькі або санскритські слова, той далекий від скромності, адже він бажає привернути увагу до себе і викликати захоплення, попри те, що його ніхто не може зрозуміти.
Хто щодня торочить про скромність, той робить із неї показний культ; хто вголос – і досить гучно – жаліє людей слабких, розбещених, порочних, невдах – той робить це з марнославства, бажаючи, щоб їм захоплювалися без будь-якого ризику для нього. Але якщо таку людину піддати випробуванню, можна швидко переконатися, що всі прояви її милосердя – лише спосіб самоствердження, бо у приватному житті такі люди ні в чому не відмовляють собі, витрачаючи купу грошей зовсім не на допомогу бідним.