і зробила пластику дев’яноста відсотків тіла. На таких капотах позують гламурні моделі в бікіні. Цікаво, чи додається до машини безкоштовна модель? Що, як дівчина в багажнику й намагається видертися назовні? Пізніше ми знайдемо її: акрилові нігті відпали, свої зламалися, французький манікюр зіпсовано.
«Ламборґіні» припарковано на тротуарі біля входу в аеропорт. Дивно. Вона дуже-дуже блискуча й дуже-дуже червона. Вигини в неї такі, що ви не повірите. Я роздивляюся лого на її осяйному капоті: золотий бик на блискучому чорному щиті. Я ніколи не була так близько до такої дорогої машини, тож не наважуюся торкнутися її. Амброджо помічає це, сміється й намагається пояснити:
– Це «Міура» 1972 року. Залазь, Алві, вона не кусається.
Ні, машина не кусається, а от я могла б. О Боже! Роздивляюся його губи – губи Марлона Брандо: звабливі, пухкі, соковиті, повні. Я могла б цілувати їх, впиватися в них. Я вбила б за поцілунок, за дотик його язика, коли його м’які теплі губи притуляються до моїх. На смак він як какао на тірамісу. На дотик як бриз довкола гондоли.
Він кидає валізи в багажник (гламурної моделі там немає), широко відчиняє дверцята до пасажирського сидіння, і я ковзаю на шкіру. Всередині витончений аромат. Це просто прелюдія на колесах. Я так подумала, мені дуже подобаються «ламборґіні», тепер це мої улюблені машини. Десь на другому місці Бетмобіль, а потім машина часу Делоріан. До лобового скла причеплено штрафний талон, і до машини наближається поліцейський. Він поспішає, пихкає та сопе, сорочка натягується на ґудзиках, зачесане назад волосся підстрибує. Він відклеює папірець, розриває на клаптики, потім відчиняє двері для Амброджо. Дивно.
– Синьйоре Карузо! – каже поліцейський, низько вклоняючись. – Mi dispiace! Mi dispiace![39] Амброджо його ігнорує.
Дуже дивно.
– Бет просила передати вибачення, – каже Амброджо. – Вона дуже хотіла приїхати зустріти тебе в аеропорту, але, як ти бачиш, це двомісна машина.
– О ні, не хвилюйся, все гаразд, – кажу я, відвертаючись, коли він зустрічається зі мною поглядом. Не червоній, Алвіно. Не бовкни якоїсь нісенітниці, хай тобі грець. Це не просто «ніяково», це нестерпно, але водночас, здається, мені це подобається. Мені слід заспокоїтись. Я заплющую очі та подумки рахую в голові від трьохсот у зворотному порядку: 300, 299, 298…
Не допомагає.
Двигун заводиться, і все моє тіло тремтить. Цей двигун по-справжньому потужний. Моє сидіння вібрує; це досить приємно, продуманий дизайнерський хід. Колеса закручуються з пронизливим виском. Ми вирулюємо з аеропорту, і не встигаю я й оком змигнути, як ми вже проїхали півавтостради. Амброджо ввімкнув на повну гучність «Хай ніхто не спить».
– Паваротті, – кричить він, підморгуючи. – Чудово, що ти приїхала. Бет була в захваті, що ти змогла вибратися так швидко. Ти раніше бувала на Сицилії?
Давай-но, Алві: потеревень. Ти зможеш. Ну прикинься…
– Ем. Ні. Я бувала в Мілані – на вашому весіллі ж…
Пауза. Я червонію. Мабуть, краще було цього не говорити.
– А