я, витираючи рота тильним боком долоні й облизуючи губи. Це було смачно, дуже смачно.
Вираз обличчя Бет змінюється. Щоки обвисають. Нижня губа починає закопилюватись…
З повним ротом торта я припиняю жувати. О ні, що я вже зробила?
– Алві, ти кришиш на килим.
Розділ сьомий
– Алві! Алві! З тобою все гаразд?
Я, мабуть, задрімала чи завтикала. Ми сидимо в дитячій кімнаті – суцільні вітрильники й паротяги – посеред іграшок і всяких дитячих витребеньок: сповивального столика, ліжечка, полички для взуття з парою блакитних черевичків, блискучих і нових. Рядком виставлено цупкі книжечки. «Перша абетка малюка». Я почуваюсь як у гігантському вікторіанському ляльковому будинку – чужою.
– Все гаразд? – питає Бет, торкаючись моєї руки.
Я відсмикую її.
– Так.
Ні, все не гаразд. Що вона хоче? Що відбувається? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матері грати. І не на чайну церемонію.
Ерні всміхається широкою дурною усмішкою, і в кутику його рота напинається бульбашка зі слини.
– Ґа, ґа, ґа, – каже він, зводячи погляд.
Я вдивляюся в обличчя свого племінника.
– Все гаразд, просто…
Просто що, Алвіно? Просто він схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: мої очі. Мій ніс, мої губи, моє підборіддя. Я б їх і вночі впізнала. Він виглядає точно як я в дитинстві. Він міг би бути моїм сином.
З моїх нутрощів піднімається біль, наче від свіжого порізу, і я згадую, як пече лікарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнім поглядом вдивляється в мене стеля, як душать штори, які там аж надто білі стіни, згадую порожню вазу на тумбочці біля ліжка, крики інших людей, блискучі голки, картонні горщики для блювоти й несамовитий біль, який зводив мене з розуму без ран, але зі слідами укусів на долонях і з кров’ю, кров’ю, кров’ю.
Вісім років минуло.
Це вона винна.
– Просто… він такий гарний, – вичавлюю я нарешті, сама дивуючись.
Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.
– Дякую, – каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.
– Хочеш потримати його?
– Що? Ні.
Мене охоплює паніка.
– Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? – питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.
– Ні, не треба. Я ніколи не тримала…
– Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, – сміється вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?
І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні