від «Дав». Кидає його в мене. Із силою.
– Тримай. Ні в чому собі не відмовляй, – каже вона.
Розділ десятий
Ну, ситуація безглузда.
Ми втрьох сидимо за столиком у найпафоснішому ресторані з усіх, що я бачила. Це не Каньє Вест із Пі Дідді замовили тарелю морепродуктів? А он той, за баром, що готує шоти зі Снуп Доґом, схожий на Дрейка. Я перебігаю очима з Бет на Амброджо й назад на Бет. Я намагаюсь усміхатись. Я почуваюся наче дитина, яку батьки взяли з собою тому, що няня не змогла прийти. Або як на найгіршому в житті інтерв’ю. У нашу тишу втручається офіціант.
– Buona sera, signori. – Він киває Амброджо. – Signore Caruso, sei troppo fortunato! Che belle donne! – Він усміхається мені та Бет. – Gemelle?[48] – запитує він.
– Sì, gemelle[49], – каже Амброджо, сексуально всміхаючись.
Офіціант шкіриться ще сильніше. Він передає мені меню, прочитати яке я не можу. Амброджо каже щось італійською, а офіціант сміється.
– Un vodka martini, per favore[50], – каже Амброджо.
Бет каже:
– «Цнотливу Мері», будь ласка.
– Certo, signora[51], – каже офіціант. Він дивиться на мене.
– А що це таке? – шепочу я Бет.
– Це як «Кривава Мері», але без горілки.
– Тобто просто томатний сік?
Бет киває.
– Я буду «Криваву Мері». Не можу ж я замовити просто горілку. Це було б дивно.
– Certo, signora.
Офіціант іде.
– Ну, хіба я не найщасливіший чоловік на світі, що сиджу тут із двома такими belle donne… – каже Амброджо, підморгуючи мені. Ніхто з нас не відповідає.
– Мила, ти сьогодні чудово виглядаєш, – шепоче він Бет.
Він прибирає з її щоки невидиме пасмо волосся, а потім ніжно цілує її, тримаючи її підборіддя, ах як бережно, в складеній човником долоні. Ніби мене взагалі тут немає. Ніби вони самі на своєму першому побаченні. Ніби в них медовий місяць. Ніби будь-якої миті вони можуть почати трахатись.
– Кгм, – голосно кашляю я та запалюю цигарку.
Вони повертаються й витріщаються на мене. Тиша просто вбивча, напруження таке відчутне, що йому можна було розрізати черево канцелярським ножем і спостерігати, як вона стікає кров’ю на білій накрохмаленій скатертині.
– Я знаю новий анекдот. Хочете, розповім? – питає Амброджо, відкидаючись на стільці та всміхаючись мені. Він раптом згадав, що я існую.
– Ні, нам і так добре, – каже Бет, ховаючись за своїм меню. Сука.
Я милуюся краєвидом, уникаючи зорового контакту. Ми знаходимося високо на скелястій терасі. Вода звідси виглядає нерухомою, наче ртуть або розплавлене срібло. Круїзний лайнер у бухті виблискує, наче коробка з коштовностями на тлі темного оксамиту. З боку моря дмухає легенький бриз, перебігає терасою, пестить мою шкіру.
Цей вечір був би дійсно романтичним, якби тут не було Бет.
Тераса закінчується стрімким прямовисним урвищем. Це чудове місце, щоб убити себе. Теракотові дахи, пальмові шатра й далеко-далеко внизу гальковий пляж. Фестони бухт, наче молоді місяці, мерехтять чарівними вогниками, все зменшуючись і зменшуючись, аж поки зовсім не зникають. А