мені, в чому полягає справа, для вирішення якої вам знадобилася моя допомога.
Розділ II
Прокляття роду Баскервілів
– У мене в кишені лежить один манускрипт, – почав Джеймс Мортімер.
– Я помітив це, як тільки ви увійшли, – сказав Голмс.
– Манускрипт дуже давній.
– Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки не підробка.
– Як ви дізналися, сер?
– У бесіді зі мною ви весь час показуєте мені краєчок цього манускрипту дюймів у два шириною. Поганий же той експерт, який не зможе встановити дату документа з точністю до одного-двох десятиліть. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.
– Точна дата тисяча сімсот сорок другий, – доктор Мортімер вийняв рукопис із бокової кишені маринарки. – Цю родинну реліквію віддав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, раптова і трагічна смерть котрого так схвилювала весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не тільки лікарем сера Чарльза, але і його особистим приятелем. Це був чоловік владний, тямущий, дуже практичний і аж ніяк не фантазер, як ваш покірний слуга. І все ж він ставився до цього документа дуже серйозно і був готовий до того кінця, який його спіткав.
Голмс простягнув руку, взяв манускрипт і розправив його на колінах.
– Ватсоне, придивіться до написання букви «д». Це одна з тих особливостей, які допомогли мені встановити дату документа.
Я зиркнув через його плече на пожовклі аркуші з напівстертими рядками. Вгорі сторінки було написано: «Баскервіль-хол», а нижче стояли великі, розхристані цифри: «один, сім, чотири, два».
– Це, мабуть, якась хроніка.
– Так, хроніка одного переказу, який живе в родині Баскервілів.
– Але, наскільки я збагнув, ви прийшли порадитися зі мною з питання більш практичного і ближчого до нас за часом.
– Так, дуже близького! І справа не може чекати, її треба вирішити впродовж доби. Рукопис зовсім короткий, і він має безпосередній стосунок до справи. З вашого дозволу, я зачитаю вам текст.
Відкинувшись на спинку крісла, Голмс сполучив кінчики своїх пальців і з виглядом повної покірності долі заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим скрипучим голосом став читати нам таку цікаву повість із давніх часів:
«Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але, будучи прямим нащадком Г’юґо Баскервіля та наслухавшись про цього собаку від батька свого, а він – від мого діда, я вирішив записати цю історію, в автентичності якої не може бути жодних сумнівів. І хочу, діти мої, щоб ви увірували, що Вищий Суддя, котрий карає нас за гріхи наші, може і відпустити їх нам із властивим йому милосердям і що немає такого важкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою та покаянням. Тому віддайте ж забуттю страшні плоди минулого, але остерігайтесь грішити в майбутньому, щоб знову всім нам на погибель не дарувати свободу темним пристрастям, що заподіяли стільки зла всьому нашому роду.
Знайте