пропустив слова Матяша повз вуха. Його очі палали гнівом, він пильно втупився в Саадета. Той встав із землі, розминаючи звільнені руки. Обличчя бека було, мов дерев’яна маска – жодне почуття не читалося на ньому…
– Я, Дмитро Вишневецький, викликаю тебе на герць! Якщо переможеш – отримаєш волю, – промовивши ці слова, князь жбурнув під ноги татарина шаблю.
– Треба зупинити цей бій, – стиха сказав ротмістр, звертаючись до Претвича.
– Його уже не зупинити… На все воля Божа… – відповів староста.
Чоловіки миттю розійшлися. Навколо двох бійців утворилося широке коло. На пласкому обличчі Саадета зазміїлася підступна посмішка. Він повільно нахилився до шаблі, узяв її за руків’я і тієї ж миті, розігнувшись, як пружина, стрімко зробив крок до Вишневецького. Дмитро теж зробив швидкий рух назустріч ворогу. Шаблі схрестились, висікаючи іскри у жорстокому обопільному ударі. Саадет зробив невловний крок уліво, його клинок звився вгору хижим звіром з наміром розколоти череп. За частку секунди до смертельного удару Дмитро відбив вороже лезо і вдарив у відповідь, цілячись у тулуб ординця. Саадет, як ящірка, ухилився від шаблі і сіконув по ногах князя. Вишневецький встиг відскочити назад. Татарин став заходити правобіч, вістря його шаблі вимальовувало чудернацькі фігури.
Воїни почали криками підтримувати Дмитра, бій їм подобався, бо в чесному поєдинку зустрілися два майстерних фехтувальники. Сивий козак із силою провів пальцями по вусах. Він хвилювався за Вишневецького, адже найменша помилка могла призвести до смерті князя від руки меткого і сильного ворога…
Саадет, зробивши кілька оманливих випадів, прудко кинувся в атаку з цілою серією рублячих ударів. Дмитро почав відступати, заледве встигаючи відбивати шабельні наскоки. Помітивши шпарину в захисті ординця, князь спрямував туди шабельне лезо. Гнучкий, як верба, бек знову ухилився від удару і водночас зробив новий випад. Вишневецький відбив потужний удар і знову вдарив, цілячись в шию ворога. Саадет неймовірним рухом вивів шию з-під леза. Але Дмитро вже цього чекав: шабля стрімко повернулася назад, гостре лезо рубонуло по шиї, татарська голова злетіла з плечей! Останнім порухом ворожа шабля дряпонула кисть Вишневецького. Ординське тіло, як мішок, упало на траву, з тулуба забив струмінь яскраво-червоної крові. Глядачі переможно закричали, всі кинулися вітати князя з перемогою…
– Заждіть, добрі люди! Я ще не закінчив справу! – вигукнув княжич. – Нехай полонені татари візьмуть голову свого ватажка, відвезуть її до Криму та розкажуть, що буде з тими, хто нападе на нашу землю!
Воїни схвальними вигуками підтримали Вишневецького. Бернард Претвич, міцно стиснувши руку молодого князя, промовив:
– Твої батьки, Дмитре, можуть пишатися своїм сином… У цей час пролунали вигуки кухарів, що звали воїнство на обід. Чоловіки, обговорюючи виграну битву та двобій, почали розходитися. Вишневецький затримався, щоб витерти шаблю від ворожої крові.
– Який файний герць… Давно такого не бачив, – пролунав зблизька голос,