а ми з Петром пригубимо по півчарки, – відказав Бернард.
Тишу перервав Вишневецький.
– Отамане Біловусе, розкажіть-но нам, як ви з Дашкевичем Очаків брали?
Старий козарлюга заплющив очі і провів долонею по сивому чубу.
– Давно те було – років із двадцять п’ять тому… Але я добре пам’ятаю гетьмана Дашкевича. То був славний воїн, він зібрав під своїми корогвами чотири тисячі козаків. Усіх поділив на сотні. – Якимові очі палали внутрішнім вогнем. – Я тоді був сотником у цьому війську, ми добре бусурманам давали жару…
– А куди ж поділося таке велике козацьке військо? – перебив розповідь князь.
– Дашкевич саме занедужав і вже перестав водити походи. От частина козаків і розбіглася. А коли гетьман помер, військо відтоді розділилось на окремі ватаги. Тож вони і донині ведуть здобичництво за Дніпровими порогами…
– Але ж як саме Остафій Дашкевич здобув Очаків? – Претвич повернув розмову в колишнє русло. – Нас цікавлять подробиці.
– Авжеж, – отаман підкрутив свого вуса. – Усьому війську вдалося підійти до Очакова непомітно для ворогів. Ми з ходу атакували міські мури за годину до світанку. Турки нас не чекали і тому не змогли дати відсіч. Проте яничарів, що сиділи у старій фортеці, заскочити зненацька не вдалося. В очаківській фортеці, окрім яничарів, було ще півтисячі невільників – турки їх планували послати в Царгород і чекали кораблі-каторги. Наш отаман вирішив звільнити бранців за будь-яку ціну. Ми тоді наготували багато довгих драбин. Дашкевич розмістив навколо замку всіх козаків, що мали самопали, і наказав лупити по турках без упину. Під захистом куль ми по драбинах вдерлися на мури й захопили фортецю.
– Дякую за цікаву розповідь, Якиме, – мовив князь. – Що думає товариство? Може, нам вдасться захопити очаківський замок так, як це зробив Дашкевич?
– Три роки тому ми також гадали, що фортецю можна захопити наскоком, – усміхнувся Петро. – Але турки відтоді зробили певні висновки.
– Атож. Турки після походу Дашкевича укріпили фортецю: наростили мури, прокопали навколо стін рів, поставили великі гармати, – вів далі Бернард. – Ось тому під час першого походу нам довелося спасувати.
– Ну гаразд, придумаємо щось на місці, як узяти оту очаківську цитадель, – вирік Вишневецький.
Після цього почалися спогади про минулі битви з татарами. Увесь вечір Дмитро уважно слухав розповіді досвідчених воїнів. Але його переслідували думки про велике козацьке військо, яке існувало в недалекому минулому.
«Ех, якби мені мати таке військо… – думав про себе Вишневецький. – Татар можна було б тоді у ріг зігнути. Як відновити колишнє військо Остафія Дашкевича? Як об’єднати розрізнені козацькі ватаги?»
З цими думками князь заснув неспокійним сном.
Великі зелено-сині хвилі з гуркотом накочувалися на кам’янистий берег, серед якого блищали плями жовтого піску. Білосніжні чайки пронизливо верещали, шугаючи над морськими хвилями в пошуках поживи.