мовив князь. – Вона полонила мене з першого погляду.
– Оце так! – ошелешено видихнув Мисько.
– А де батько? – спитав Дмитро, підперізуючись коштовним поясом із золотою пряжкою.
– Ясновельможний у каплиці, – відповів слуга.
– Тож скажи, нехай нас не турбують – мені треба з батьком поговорити.
Молодий князь вийшов з покоїв і попрямував до замкової каплиці – споруди з іконостасом. Її облаштував ще дід Дмитра, щоби там молитися Богу.
У невеликій квадратній каплиці на стінах були розвішані старовинні ікони. Перед ними в срібних та золотих лампадах горіли свічки, висвітлюючи суворі лики святих. У кутку, перед образом святого Миколая, поштиво склавши руки, пропущені крізь рукави дорогого кунтуша, стояв князь Іван Вишневецький. Високий широкоплечий чоловік був уже немолодий, але його кремезна постать досі не втратила своєї сили, і руки ще могли міцно тримати дідівський меч. Брунатні очі князя дивилися на святого. Тонкі вуста ледь ворушилися, вимовляючи слова молитви, сивуваті вуса й невелика борідка ритмічно похитувалися.
До каплиці зайшов Дмитро й, опустивши голову перед іконостасом, осінив груди хрестом. Старий князь продовжував молитися ще якусь мить, а тоді промовив:
– Добре, що зайшов, сину. Я хотів поговорити з тобою…
– Ваше бажання збігається з моїм, тату, – схилив голову Дмитро.
Батько випростався.
– Я вже старий і невдовзі нездатен буду тримати зброю, – неквапом сказав князь, підійшовши до Дмитра. – Ти виріс, синку. У твої літа я вже мав дітей. Пора й тобі одружитися. Заведеш сім’ю і дітей, щоб було кому продовжити славний рід Вишневецьких…
Молодик пильно глянув на старого.
– Я про це вже думав, батьку…
– От і добре, синку! – старий князь усміхнувся. – Отож тепер треба дібрати гідну пару. Що скажеш про молодих доньок князя Федора Сангушка – Варвару та Ганну? Чув про них? Кажуть, дуже вродливі. А можна поїхати й на оглядини до пишної Софії – доньки князя Олельковича.
– Батьку… – Дмитро блиснув очима. – Я волію сам обрати собі жінку до пари…
Усмішка почала зникати з лиця Івана Вишневецького.
– Отже, ти вже вибрав собі? Якусь шляхтянку? – князь провів рукою по бороді. – І хто ж вона? Я її знаю?
– Моя обраниця – не шляхетного роду, батьку… Вона дочка сільського коваля…
– Що?!
Старий князь стиснув губи і кілька секунд мовчав. А тоді мовив, насупивши брови:
– Дмитре, отямся! Ти княжого роду! Ти нащадок правителів Русі, Литви та Польщі! Ти не можеш одружитися з якоюсь селючкою! Я не дам тобі свого благословення! Або ти одружися з княжною, або…
Дмитро важко видихнув і розправив плечі. Тоді мовив:
– Батьку… Усе життя ви вчили мене бути самостійним. Учили відповідати за свої слова та вчинки. Я шаную вашу батьківську волю. Але… Ні, ви не присилуєте мене до шлюбу з якоюсь нелюбою мені дівчиною!
Старий князь насупився.
– Так, Дмитре, я готував з тебе чесного воїна, що може вести за собою тисячі