Люди, рятуйтесь!.. – Чоловічий крик обірвали дві стріли, що встромилися в груди. Дід упав на землю, його сорочка заюшилася кров’ю…
Вершники зусібіч наскочили у палаюче Загороддя і почали ловити арканом молодих дівчат та хлопців, а старих чоловіків, жінок та маленьких дітей вбивали без жалю.
Несамовитий жах охопив Роксану. На мить їй здалося, що вона потрапила в пекло, а чорні вершники – то слуги сатани. Не тямлячи під собою ніг, Роксана добігла до батьківської хати. Скривавлений батько велетенським молотом відмахувався від двох бусурманів – пішого та кінного.
– Батьку!! – у розпачі зойкнула дівчина.
Старий коваль помітив доньку і щосили заволав:
– Біжи в ліс! Сховайся там! Я затримаю їх!
Вигляд переляканої доньки надав ковалю сил. Ухилившись від шабельного удару, він поцілив молотом у голову вояка. Татарин, пускаючи ротом криваву юшку, як лантух, повалився на землю. Вершник підняв коня дибки, намагаючись збити Максима на землю. Але коваль, широко розмахнувшись, гепнув коня в груди. Кінь захрипів і повалився набік, придавивши собою татарина.
Проте святкувати перемогу було зарано. Дівчина побачила, як з-за рогу до батька надзвичайно швидко, мов хижий звір, підбіг високий чоловік, за його спиною майнуло хутро чорного вовка. В руках людолова не було ніякої зброї. Максим підняв над головою молот, татарин на ходу поклав долоню на кістяне руків’я, і в ту ж мить блискавкою вилетів довгий ятаган. Коваль упав на землю, його голова була розкраяна навпіл. Немолода жінка, дико закричавши, вибігла з-за клуні і жбурнула в татарина списа. Людолов, немов граючись, відбив спис лезом ятагана і зробив невловний рух лівою рукою. Жінка почала сповзати по стіні клуні – з її живота стирчало руків’я кинджала, навколо нього почала розтікатися на полотняній сорочці велика пляма крові. То була мати Роксани…
Дівчина хотіла закричати, але не змогла. Вона неначе скам’яніла. Навколишній світ захитався, голова пішла обертом… Страшне горе накрило Роксану чорним саваном… Немає на світі слів, що можуть описати таке горе. Дівчина почала падати на землю і впала би, якби її не схопили за плече чиїсь холодні кам’яні пальці. З останніх сил дівчина підвела голову і побачила хижі чорні очі, що, як слизькі п’явки, вирізнялися на пласкому жовтуватому обличчі. Вона пірнула у темряву забуття…
Дмитро, весело насвистуючи: «Грицю, Грицю, до роботи», підходив до замкової брами. На сторожовій башті почулися стривожені вигуки. Княжич перестав співати, в його серце закралася тривога.
– Що трапилося, Олексо?! – гукнув Дмитро до воїна, що чатував на східній башті.
– Щось горить од чорного шляху… Мабуть, ліс селяни палять.
– Який у біса ліс! – вигукнув Матяш, старший на чатах. – То, схоже, татари напали на якесь село…
Серце Дмитра шалено закалатало, передчуваючи біду. Князь хутко піднявся на башту і глянув на схід. Хоч багряна таріль сонця вже сховалася за обрій, проте було ще добре видко густий дим, що піднімався