щоденного, тільки праця».
Далі цей герой роману розповідає про план вивезення культурних цінностей з Києва: «Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера… Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, занадто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невідкладні. Саме провидіння послало мене, щоб не тільки порятувати вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї…»54
Як бачимо, в романі «Диво» робився відвертий натяк на те, що німці планували вивозити із Софії Київської цінності. В іншому фрагменті твору маємо твердження, що вони дещо із собору таки вивезли:
«– Так от, – сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо напружившись, ждав, що той скаже, – я оглянув собор…
– І! – не витерпів усе-таки Шнурре.
– В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали…
– Ви про деякі речі, що там зберігалися? – перебив його Шнурре. – Ми їх просто заховали в надійному місці…
Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося»55.
Діалог занадто промовистий. Особливо вказівка, що з собору німці вилучили деякі речі й сховали в «надійному місці». Звісно, все це можна списати на авторську фантазію: мовляв, чого лише не здатний вигадати письменник. Однак складається враження, що Загребельний знав: останків Ярослава Мудрого в Києві нема, їх вивезли. На це він «передбачливо натякав». А сам твір, схоже, писався, щоб «реабілітувати» їхнє зникнення. Принаймні це могло бути одне із завдань роману.
Цікаво, що «Диво» писалося в той самий час, що й «Собор» Олеся Гончара. Ці два романи навіть побачили світ одного й того самого року – 1968-го. Загребельний та Гончар, будучи «літературними генералами» в Україні, спілкуючись, могли знати творчі плани один одного. Так, на перший погляд, твори мало схожі між собою. Однак основний «персонаж» і «Собору», й «Дива» – храм. І в одному, й другому творі маємо дещо схожу апеляцію до минулого. В певному сенсі, це були твори-конкуренти, як і конкурентами на ниві літератури були Загребельний і Гончар.
Незадовго після публікації «Дива», в 1973 р., в СРСР був опублікований ще один історичний роман про часи Ярослава Мудрого. Це – «Анна Ярославна – королева Франції»56 Антоніна Ладинського (1896—1961). Твір з’явився після смерті автора. Сам же роман був написаний (чи дописаний) у 1960 році.
Взагалі постать Ладинського доволі цікава. Про його життя можна писати авантюрний роман. Учасник Білого руху, денікінець,