У пасивній доксі суще переддане не лише як субстрат для всіх можливих пов’язаних із ним актів пізнання, але і як субстрат для всіх оцінок, практичних цілепокладань і дій. Для того, щоби дещо могло бути даним як красиве, плідне, жахливе, привабливе тощо, воно має бути якось присутнє в чуттєвому схопленні, дане в безпосередньому чуттєвому досвіді, навіть якщо ми взагалі не продовжуємо його сприймати, якщо ми не прагнемо експлікувати його, схоплювати його у спогляданні, тлумачити його чуттєво сприйняті властивості, але якщо воно відразу на підставі цієї чуттєвої присутності викликає наш практичний або емоційний інтерес, відразу постає перед нами як саме це корисне, привабливе або потворне, все це фундує те, що воно є субстратом із властивостями, які можна просто чуттєво схопити і до яких завжди веде шлях можливого тлумачення.
Якщо, отже, йдеться про досвід, ми маємо розрізняти простий і фундований досвід. Світ, яким він завжди вже є передданим у пасивній доксі й утворює ґрунт віри для всіх окремих суджень, даний в основі простого досвіду як світ субстратів, які можна просто чуттєво схопити. Кожний простий досвід, тобто кожний досвід із буттєвим сенсом простого субстрату, є чуттєвим досвідом – субстратом буття є тіло, яке зберігається в узгодженості досвіду і як таке вважається істинно сущим тілом. Універсальний чуттєвий досвід, який мислять в універсальній узгодженості, має єдність буття, єдність вищого порядку; сущим цього універсального досвіду є вся природа, універсум усіх тіл. Таким чином, у світі нашого досвіду природа є найнижчим шаром, який фундує решту; суще як природа у своїх властивостях, які можна просто досвідчувати, є тим, що як субстрат лежить в основі всіх інших видів досвіду, в яких беруть участь наші оцінювання і дії, причому лежить як інваріантне для мінливої релятивності його оцінювання, можливості його використання для певних цілей, щоб із природно даного «матеріалу» створювати відповідно різноманітне. Він завжди даний в основі як природне тіло з його природними, доступними у простому досвіді властивостями, хоча може й не викликати жодного інтересу.
Якщо цей досвід даний первинно, ми називаємо його сприйняттям, а саме зовнішнім сприйняттям. Усе зовнішньо-світове ми сприймаємо як тілесно суще у просторово-часовій природі. Там, де ми натрапляємо на тварин і людей та об’єкти культури (інструменти, витвори мистецтва тощо), ми маємо не просто природу, а вираз духовного сенсу буття; тут ми виходимо з царини того, що можна просто пережити в чуттєвому досвіді. Сприйняття як чисто чуттєве сприйняття спрямоване на просту тілесність, лише на неї. Від нього відрізняється сприйняття того, що може бути сприйнятим тільки через розуміння виразу, як розуміння інструменту вказує у «пригадуванні» на людей, які зробили його з певною метою або для яких він був призначений; а окрім цього – вираз живого тіла як людського. Обидва передбачають чуттєве сприйняття тілесного, яке фундує вираз, і перехід від цього до рефлексії,