не йняв віри почутому: мало що блатні говорять. У тому, що поважне цабе може потрапити за колючий дріт, нічого дивного. У цій країні падіння з висоти пташиного польоту прямісінько в болото було справою звичною. Бачив я таких. Мало хто з них витримував, мало хто виживав.
Мабуть, правду кажуть: що вище злетиш, то нижче падати й легше розбитися. Але щоб комусь у таборі дозволено було їсти апельсини й навіть замовляти книжки?.. Це вже щось із царини фантастики. Та коли почув, що той москвич дає читати свої книжки іншим, вирішив і собі спробувати: дуже вже хотілося почитати.
– А-а-а, той самий впертющий бігун! Чув, чув! – Він примружено подивився на мене й простягнув руку. – Олексій Каплер, Олексій Якович. Кажуть, ти з України. Не з Києва часом?
– Ні, з Волині.
– А я з Києва. – Він іще раз пройшовся по мені зацікавленими чіпкими очима.
Мені аж мулько стало від того прискіпливого погляду, що ніби оцінював мене, запитував, чого я вартий.
– Ну що ти ніяковієш, як засватана дівиця? – поплескав мене по плечу Каплер. – То в мене професійне: я ж кіно знімаю, сценарії пишу, одне слово, митець. От і придивляюся до людей – хто на яку роль більше підходить. Думаю, ти міг би головним героєм у моєму фільмі бути.
– Та куди вже мені до кіна… А ви з Києва, значить. Чого ж тоді вас шишкою кремлівською називають? – здивувався я.
– А вони так називають? От босота! Бачиш, яка історія, любий бігуне. На цей милий курорт із дротяними узорами й морозяними ваннами я справді прибув зі стольного града Москви. Але на білий світ з’явився в не менш стольному граді Києві. Мій батько був купцем першої гільдії. Купцем першої гільдії! Розумієш? О, це тобі не фунт родзинок. Може, якби не революція, якби більшовики не викоренили купецтво як клас, то і я став би таким же, як Яків Нафталієвич Каплер. Торгував би собі помаленьку, грошенята рахував, у гості до поважних людей ходив би. Але… Та це неважливо. Головне, що з торбами по світу я після революції не пішов. А чому не пішов? Бо в мене голова на плечах. Бачиш, який казанок? Ось так. Кругом якраз такий театр розігрувався… Уся країна – суцільна сцена. То куди ж мені було йти, як не на сцену? От і став артистом. У п’ятнадцять років мав уже в Києві свій театр «Арлекін». А потім подався в кіношники. Кіно – це зовсім нове мистецтво. Це така сила! Запам’ятай: за ним велике майбутнє. Кіно я й підкорив Москву. Ну, може, не всю, – хитро всміхнувся Каплер, – але кращу її половину, жіночу, точно. Чогось вони налетіли на мене, як мухи на мед. То що б ти хотів почитати?
– А що у вас є?
– Усе, крім посібника з організації втеч із таборів. Поки мені пошта такого ще не доставила, пропоную для початку почитати п’єси Шекспіра. Чув про такого? Читав щось?
– «Ромео і Джульєтту». Польською мовою…
– Польською? – здивувався Каплер.
А коли дізнався про книжки з маєтку Брагіцьких, іще раз пильно обкинув мене своїм чіпким поглядом.
– У мене російською. Думаю, розберешся.
Книжку я буквально «проковтнув» за два вечори.