спекотне, але й без набридливої мокви, яка так полюбляє наш озерно-лісовий край. Спочатку я тільки підглядав за ним крізь щілинку між причілковими снопами. Бачив, як поступово змінюється колір трави зі смарагдового до темно-зеленого, як з-під високих трав’яних хвиль, ніби з-під океанських вод, несподівано випинаються, випливають і вибухають різними барвами острівці квітів, як вони, млосно поніжившись під теплим небом, знову зникають, пірнають у глибини часу, наче в океанські води, аж до наступного літа. Як наливаються соками плоди, шерхне й потроху рудіє картоплиння, як усе нижче опускаються важкі круглі корони соняхів.
То було наше літо. Райське літо. Тітка Ганна тільки зрідка навідувалася на хутір із села, де тяжко домучував свій вік її покалічений артритом батько. Тож Соломійка, схожа на бджілку, притрушену сонячним пилком, поралася за двох: сапала город, носила воду з калабані на огіркові грядки, зжинала серпом бурячиння для теляти, виганяла корову на випас, годувала цілий виводок качок. Я дивився з горища, як вона клопочеться, й аж нетямився, так хотілося взяти в руки косу чи сапку, граблі чи пилку, стати поруч із Соломійкою. Але вона й чути про це не хотіла: «Береженого й Бог береже». І я нудився у своєму сховку та чекав ночі.
Ті ночі!.. Спочатку відчинялася ляда, крізь неї піднімався оберемок літніх ароматів – пахло то любистком, м’ятою й чебрецем, то суницями й чорницями, то свіжими огірками й кропом, то вишнями і яблуками-папірівками. Слідом за тими пахощами з’являлася Соломійка. Сонце м’яко промінилося крізь її смагляву шкіру й освітлювало горище. Пружні груденята, як налиті медовими соками яблука, падали мені до вуст. Ми раювали. Я божеволів від того сяйва, від тих доторків, від тих пахощів, від того ніжного туркотіння.
Якось, коли вона заснула біля мене, я тихенько спустився зі своєї схованки на землю. Підкрався до старезної груші, біля якої висіла коса. Торкнувся пальцем леза, що синювато сяйнуло проти місяця, і не стримався – збиваючи росу, пішов, майже побіг стежкою через город, до високих трав, що шуганули вже вище колін. Отямився, коли почув за спиною голосне схлипування.
– Чого ти, дурненька?
– Настрашилася. Прокидаюся, а тебе немає. Не роби так більше. Чуєш? Не роби! А раптом хтось побачить? Якщо з тобою щось станеться… Якщо, боронь Боже… Як я буду жити без тебе?
– Нікуди я не подінусь. Та й хто мене тут побачить, на хуторі? Он і ті вже не шукають, забули. Мабуть, і справді думають, що мене тайгові ведмеді роздерли.
– Ну й хай думають!
І все-таки мої трудові спуски на землю відтоді стали звичними, особливо в місячні ночі. Роботи на хуторі вистачало, і чоловічі руки ой як потрібні були. Кохання піднесло мене до небес і притупило почуття небезпеки на землі. Та й хто мав мене бачити? Три садиби розташовані на такій відстані від Соломійчиного обійстя, що з них ніц не вгледиш. А із села до Волошенюкового хутора й удень рідко хто навідувався, не те що вночі.
Того недільного ранку я прокинувся від сердитого чмихання автомобіля. Визирнув обережно – біля обійстя розверталася синя «Побєда».