з Раденькими по козівських та глинських ярмарках (глину продавали у тому ж ряду, що й горшки), але ніколи не сподівався, що се ті самі Раденькі, ще недавні вавилонські бідаки, власники одного-єдиного сліпого коня, про якого говорили тоді: він такий сліпий, що не може відрізнити козівського ярмарку від глинського. В сільраді було натоплено, а Клим Синиця ходив по кімнаті у шкірянці наопашки, але через безрукість Раденькі не впізнали його. Той продавець червоної глини мав обидві руки, був лагідний, добрий хлопець, а цей, товариш уповноважений райпарткому, – непохитний і невблаганний, знав їхні прибутки краще за них самих (не поступався жодним карбованцем від названої суми: п’ять тисяч з подвір’я, або кожному свою половину).
– Чим же ми гірші за Бубелу, за Матвія Гусака, за інших? – почав було Федот хапатися за останнє, але менший Раденький заспокоїв його і майже непритомного вивів на ґанок.
Коли вони назвали суму, Матвій Гусак засміявся, а Павлюк перестав стогнати на своїх санях, забув про грижу.
Після них пішов за «експертом» Петро Джура. З тим розмова була коротка, тут зважувалось на хвору Рузю і на те, що його трактора наймала сама комуна, коли виходив з ладу локомобіль.
– Трактор ще живий?
– Живий.
– Не продав?
– А навіщо? Хіба він у мене їсти просить?
– І довго ще будеш його тримати?
– Заки не здохну.
– Може, вступиш у комуну? З трактором.
– Ні, Климе, хочу бути вольним.
– Запишіть йому півтисячі.
– А не мало? – то фінінспектор із Глинська, з душею холодною, як у вужа.
– Досить з нього для початку.
– Це ж на скільки років? – запитав Джура, дрібно постукуючи підошвою об підлогу.
– Не внесеш до Нового року, експропріюємо твого трактора. Баста! Іди, Джуро, і думай, що тобі краще. Або з нами, або з ними… – показав за двері. З тим і вийшов, наче однаково йому…
Після цього покликали Явтуха. Той зайшов, радісно зворушений, жвавий, майже щасливий. Це насторожило Клима Синицю. Оглянув Явтуха, оцінюючи: все ті ж легендарні штани на ньому – що з цього брати?..
– Ви писали заяву на Соколюків?
З Явтуха спало те романтичне, він боязко зиркнув на їхнього дядька Панька Кочубея, котрий сидів тут, по ліву руку, якої насправді не було, від Клима Синиці.
– Писав старший мій син Івасько під мою диктатуру. Я сам писати не вмію.
– Ви певні, що це наймичка в них?
– Так, чистісінької води наймичка. Панько Гарехтович можуть підтвердити, дарма що доводяться дядьком для них, їм тобто.
– У третіх, – уточнив Панько Кочубей.
– А я хіба сказав – у перших?
– Можете йти, товаришу Голий. Ми зважимо на вашу заяву.
– Як то йти?! – обурився Явтух. – А цей самий, налог на мене? Хіба я у бога теля з’їв, чи що?
– Не будемо вас обкладати.
– Як то не будете? Гей! Хоч для годиться що-небудь.
– Чоловік ви середнього стану, діток багато…
– Я