й образливі моменти більше не мали для мене жодного значення. Я згадував їх з такою ж насолодою, з якою читаєш меланхолійну казочку. Я б сказав навіть більше, що неприємним інцидентам я надавав перевагу над усіма решта.
Причина, я думаю, у тому, що вони залишають глибший слід у свідомості. Наші душі вигадали розум, так би мовити, з метою реєстрації свідомих переживань, і тому чим глибше переживання, тим краще розум здійснює наміри наших душ.
– Forsitan haec olim meminisse juvabit4, – говорить Еней у Вергілія, перелічуючи свої тяжкі випробування. (Дивно! Між іншим, відтоді як закінчив школу, я лише кілька разів згадував латинські вирази. Наркотики, як старість, геть здирають твої недавні спогади і залишають лише давно забуті ідеї.)
Інстинкт, який сидить у нас найглибше, це наша жадоба до нових переживань. І тому спроби утопіс-тів перетворити життя на приємну рутину завжди пробуджують у людській душі підсвідомий протест.
Саме зростання добробуту у вікторіанську епоху спричинило Велику Війну. Це була реакція школяра, у якого забрали пригоди.
Цей дивний стан розуму мав одну незмінну властивість: потік думок протікав крізь мій мозок, як широка непереборна ріка. Я відчував, що ніщо не зможе його зупинити чи навіть хоч якось змінити його напрямок. Моя свідомість мала щось від нерухомої зірки, яка здійснює свій шлях у просторі на правах своєї неминучої приреченості. І той потік ніс мене від одного набору думок до іншого, повільно і без напруження; це було схоже на затихаючу симфонію, яка містила в собі усі можливі спогади, що непомітно змінювали один одного без найменшого натяку на брак милозвучності.
Я цілком усвідомлював плин часу, тому що десь далеко бив церковний годинник, з величезними інтервалами між ударами. Тож я знав, що не сплю вже цілу ніч. Крізь відчинені французькі вікна на балконі заявляв про себе світанок.
Минули століття, довгі століття, і церковні дзвони оголосили про ранкову месу; поступово моя думка стала повільнішою, туманнішою; активне задоволення стало пасивним. Потрошку моїми видіннями поповзли тіні, а потім я більше не пам’ятаю.
Розділ 6
Яскравий блиск снігу
Я прокинувся і побачив Лу, повністю вбрану. Вона сиділа на краєчку мого ліжка. Лу тримала мене за руку, а її лице, мов бліда квітка, нахилилося над моїм. Вона побачила, що я вже не сплю, і її уста з вишуканою ніжністю спустились до моїх. Її губи були м’якими та пружними: поцілунок повернув мене до життя.
Вона була надзвичайно блідою, а її рухи були млявими та слабкими. Я усвідомив, що й сам геть знесилений.
– Я так і не заснула, – сказала вона, – після того, як, здавалося, дуже довго намагалася взяти себе в руки. Мій мозок продовжував працювати як навіжений – я чудово провела час – просто першокласно! Я не могла піднятися, поки не згадала, що цей Фекліз казав про лікування похмілля. Тож я скотилася з ліжка, підповзла до Г, зовсім трішки нюхнула і сиділа на підлозі, поки він не подіяв. Це суперова штука, коли добре знаєш, що до чого. Він підняв мене за хвилину. Тож я прийняла