на страту одного вбивці. Він просто нестямно прагнув побачити її. Отож пішов, а повернувшись, блював цілий ранок. Тоді мій батько був мені трохи огидний. А тепер я зрозумів: то ж була цілком природна річ. Як я тоді не міг збагнути, що немає нічого важливішого за смертну кару і що, зрештою, це єдина справді цікава річ для людини! Якщо коли-небудь я вийду з цієї в’язниці, то ходитиму на всі страти. А втім, я, мабуть, не мав права думати про таку можливість. Бо на саму думку, що колись удосвіта я побачу себе вільним, за межами поліційного кордону, певною мірою по той бік, на думку, що я буду глядачем, який приходить дивитися й може потім блювати, хвиля отруйних радощів здіймалася в моєму серці. Ті радощі були нерозумні. Я даремно піддавався таким маренням, бо наступної миті мені ставало так холодно, що я коцюрбився під ковдрою й нестримно цокотів зубами.
Але, звичайно, завжди бути розважливим неможливо. Інколи, наприклад, я проектував закони. Я реформував систему покарань. Я вважав, що головне – дати засудженому шанс. Один на тисячу, цього б вистачило, щоб упорядкувати всю систему. Отже, марив я, можна винайти таку хімічну сполуку, вживання якої вбиває пацієнта (я думав про «пацієнта»!) у дев’яти випадках із десяти. Він знатиме про це – такою буде умова. Адже, поміркувавши і спокійно все зваживши, я побачив, у чому полягає ґандж гільйотини; вона не дає жодного шансу, абсолютно ніякого. Одне слово, смерть пацієнта визначено раз і назавжди. Це було вирішене, бездоганно організоване, всебічно погоджене питання, до якого ніхто й не думав повертатися. Якщо – в украй неймовірному випадку – удар гільйотини схибить, його повторять. І найнестерпнішим наслідком тут є те, що засуджений повинен бажати бездоганного функціонування машини. Саме в цьому, як на мене, й полягає ґандж. У певному розумінні це справді так. А водночас я був змушений визнати, що саме тут і криється секрет доброї організації. Тобто приречений зобов’язаний бути моральним колабораціоністом. Він зацікавлений, щоб ніде нічого не збилося.
Я був змушений ще й відзначити, що уявлення, які я мав доти про страту, були хибні. Я довго вважав, – невідомо чому, – що, йдучи на гільйотину, треба підніматися на ешафот, долати сходи. Мабуть, через революцію 1789 року, тобто все, що мені доводилося чути й бачити про ці речі. Але якось уранці я пригадав фотографію, опубліковану в газетах з приводу однієї гучної страти. Насправді та машина стояла просто на землі, найпростіше у світі. Вона була набагато вужча, ніж я гадав. Дивно, що я не згадав про те фото раніше. І та відображена на папері блискуча машина вразила мене своїм точним і довершеним виглядом. Про те, чого не знаєш, завжди маєш трохи перебільшені уявлення. Натомість тепер я був змушений визнати, що все дуже просто. Машина перебуває на тому самому рівні, що й людина, яка йде до неї. Вона підходить до гільйотини, немов до особи, з якою в неї призначене побачення. Яке це все нудне й буденне! Сходження на ешафот, коли ти підносишся до неба, – там ще є простір для уяви. А тут навпаки, механізм поглинає все: убиває