до батькових грудей. – Я нікуди не піду, я не боюся тут… з вами. Там – боюся…
Івашко відвів доччині руки, погладив її долонею по обличчі, вона вдихнула запах батькової руки, затримала, як колись, у дитинстві; «Не треба, доню», – сказав й, відчепивши від пояса ключ, підійшов до стіни. Відчинилася стіна, холодом потягло з глибокої ями.
– Це цямрина криниці, з якої ми брали воду, – мовив Івашко. – Бачите мотузяну драбину? Нею спуститеся на глибину п’ятдесяти ліктів, а там побачите отвір у пів мого зросту до підземного ходу. Хід довгий і прямий. Вийдете біля Теребіжа, за Бродівським шляхом.
– І ти ходи, батьку, і всі вої! – заблагала Орися.
– Нам уже ніде нема життя ані волі, доню. Тож не покриємо себе соромом утечі в останню мить… Збирайтеся.
– Князю, – сказав Осташко. – Дозволь покликати Арсена.
– Клич.
Вони стояли одне навпроти одного – старші, змужнілі, і промовила рішуче Орися:
– Не піду, батьку! Ти один раз уже розлучав мене з ним, але більше ніхто не в силі.
Осташко підійшов до Преслужича, підвів голову, глянув на його зболене обличчя.
– Князю, втіху дам тобі в нашій безвиході. Не смерть страшна людині, а безслідність. То хай залишиться про нас слід. Нехай ідуть на волю ті, хто продовжить твій рід. Вони синові колись про нас розкажуть, пісень наших навчать, син же далі передасть, і пам’яті про нас не буде кінця… – І до Арсена: – Візьми, Арсене, мою книгу – в ній уся правда про русинське страдництво. Іди з Орисею на північ і там, де вже не віятиме крилом католицька чума, куди не донісся сморід Свидригайлової зради, зайди в монастир і залиши в ігумена книгу. Оживуть колись мої слова, і новий пілігрим візьме їх з собою. Були до нас, то й після нас народяться нові борці й літописці.
Арсен дивився на Орисю, з її очей світилася до нього воля, яку ще в цю хвилину він може запосягти. А запосягши, далі блукатиме скоморохом і шукатиме для себе нового сенсу в житті?.. Якого сенсу, коли його тут знайдено? Нового порятунку від свого стиду? А Орися не дорікне колись тобі – що ти, міцний і молодий, залишив замість себе вмирати на валах кволого Осташка?.. Я довго йшов сюди… До Орисі! І до неї… Та є на світі, є – найтяжча любов, перед якою никне все інше. І лише її одну зрадити не можна, бо не матимеш тоді ні від кого ані кохання, ані пошани, ані життя…
– Вам іти, – сказав Арсен.
Він обняв Орисю і хотів ще їй сказати, щоб назвала його ім’ям… Але змовчав, бо й так перевершилось болю.
Батько прикипів головою до цямрини, не відірвався від неї і тоді, коли руку обпік доччин поцілунок.
А як у глибині колодязя зникло полум’я свічки і лунко задзвеніли двері потаємного ходу, сказав Преслужич:
– Виспися, Арсене. Завтра помремо без соромоти.
Сурми розкришать тишу, і на грунь, де білий кінь стоїть, вийде Марія голосити по мужеві. Почує її плач Галайда, і подасться з ватагою недеями, і ходитиме від села до села, полишаючи за собою чорні димарі на місці панських дворів.
Тарани проб’ють останній мур, і озлоблені довгою облогою шляхетські бузувіри