мимоволі в Арсена.
– Якому Івашкові, якому Преслужичу? А-а, знаю, якісь розбійники захопили були Олесько, але їх уже вигнали чи мають вигнати… Завтра-позавтра їде туди з королівським загоном справжній державець, учора він приходив до мене, старостинську грамоту показував, щоб я не сумнівався… О, Давидович – то великий пан, хоч і русин! Ти чого схопився, сідай. Знаєш Давидовича? А чому б мав його не знати? Йому потрібно пороху багато пороху…
– А ти звідки знаєш Давидовича? – тамуючи тривогу, запитав Арсен.
– Бог добрий… У Теребовлі присів до мого каравану такий собі тлустий пан – опришків, каже, боїться, а вони купців не чіпають… Я питаю його, хто він, а панок шепоче мені на вухо: як закінчиш складський термін, я вже буду жондцею в Олеську…
Арсен, намагаючись бути спокійним, обережно підвівся, потер долонею очі, сказав до Ханки:
– Він згадав про старосту… Я ж і забув, заговорившись, що мені пора на службу. Ввечері, як розійдуться з лазні, я прийду до вас.
– Лишень не забудьте. Ви ще й вина не скуштували…
Арсен прожогом збіг сходами вниз. На вулиці зупинився. Він не знав, не міг второпати, чому Давидович прибув до Львова з Теребовлі, що діється в Олеську; тепер він не думав про Орисю, розумів тільки одне: проти Івашка Рогатинського і всіх, хто там, готується змова, і обов’язок його честі – якщо не пізно – попередити олесьчан про зраду.
Вечоріло. Зайти до Владики, сказати? Справився було на Руську, але круто повернувся і квапом подався до татарських воріт, ішов Волинським шляхом назад туди, звідки прийшов два роки тому й куди поклявся ніколи не повертатись.
У понеділок раннім ранком до Ринку поспішали заповзяті купці, обганяли один одного – кожен хотів зайняти зручніше місце для торгів. Сьогодні мав відбутися великий ярмарок. Хтось, найпрудкіший, першим прибіг на плац і, не дійшовши до кафських возів із селітрою, зупинився у великому страху. На бруку лежав горілиць мертвий купець, прийшлий по одежі впізнав караван-башу Богуша Ованесяна.
Він був синій і спотворений на обличчі – голодне гайвороння виклювало йому очі, тепер воно низько літало понад плацом, переверталось у повітрі й падало вниз.
Сторопілий народ збирався колом, боячись підступити до трупа, біля якого чорніли розпластані галки, божевільна тривога добиралася до людей. Міський кат з візочком, на якому всю ніч вивозив падлину з міста, підійшов до мертвого, нахилився і, випроставшись, закричав – страшний у своєму чорному каптурі з прорізами для очей і рота:
– Мор! Мор!
Натовп на мить занімів, і враз моторошний лемент потряс мури, купці втікали навмання від страшного місця, топтали одні одних, тягли за собою товар і залишали його по дорозі; плац умить спорожнів, тільки потоптані до півсмерті люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далі від погибелі – страшнішої від тої, яка їх тут уже постигла.
У цей час у брудній кімнаті на горищі ветхого будинку в єврейському кварталі вмирала,