нічим – ліски, поля, битий шлях. На пейзажах Юрія Пацана воно гарно, дуже гарно… а у житті не дуже, бо пісок на зубах. Недаремно ковбої вигадали хустки, аби запинати морди. І дихати легше, й грабувати диліжанси допомагає.
– Так от, – насолодився маленьким тріумфом Ігор й продовжив: – Підганяйла з батогом таки за борт, згоден, а яничарів посадили на весли. Постало питання – а далі куди? Юрію, ти б куди галеру направив?
Я мало не ляпнув: «Додому!», але вже був навчений, і трохи подумав. Осяяло.
– А де все це відбувалося?
– Десь під Венецією. В Адріатичному морі, отже.
Довелось прикидати маршрут. На перший погляд виходило два варіанти – з боями через Босфор і Дарданелли, або розділитись і малою групою через Болгарію та Молдову. Тьху чорт, яка Болгарія, яка Молдова, там же зараз турки!
Отже, в першому випадку потоплять, в другому повісять або на палю посадять. Тут від сідла дупа болить, як наче нею чорти топталися, а від палі, мабуть, болючіше.
– Ну… – сказав я, так і не вигадавши розумного варіанта.
– От і Сулима, мабуть, понýкав-понýкав, а потім обрав таки правильну лінію поведінки, й привів корабель – куди б ви думали? – До Риму.
Я офігів.
Римляни, мабуть, теж. А особливо офігів Римський Папа, до якого Сулима пробився на аудієнцію.
– …і тоді, на знак видатних заслуг, Папа нагородив Сулиму золотою медаллю з власним портретом.
– Краще б грошима дав, – буркнув я, і виявилось, що знов дурницю.
– …Сулима, повернувшись з католицької Італії, затримався в католицькій Польщі…
Не знаю як, але Ігор примудрився двічі підкреслити інтонацією слово «католицькій». Мабуть, натякав, що в католицькій країні папська медаль щось та значить.
Так і виявилось. Героїчний мореплавець примудрився монетаризувати репутацію значно потужніше, аніж можливу торбу грошей від Папи. Очолив ще кілька морських піратських, вибачте, військових походів, вибився у гетьмани, а після звільнення на пенсію став управителем якогось магната.
– …і де б ви думали? – ефектно закінчив Ігор. – Якраз там, куди нас чорти несуть, цебто, Альберт веде. В Переяславі.
Я лише головою покрутив. Оце так біографія в чоловіка.
– А далі що? – жадібно спитав Іван, мабуть, приміряючи долю героя на себе. – Награбував, мабуть, добра та їв-пивне тужив, ще й нічого не робив?
От що мене регулярно дивує в людях пролетарського складу характера – так це мрія нічого не робити. Нудно ж. Страшенно нудно, тяжко, тіло навантаження просить, мізки думок, а руки праці. Але ні. Сидять, якщо можна сидіти. Нічого не роблять.
Один вахтер якось при мені мрійливо промовив:
– Оце до вечора телевізор подивлюсь, ніч пересплю, вранці додому – і теж дурня валятиму!
Мабуть, похвалився. Мабуть, думав, що йому заздрити буду, але я лише мовчки поспівчував.
Навряд чи дядько з такою біографією тільки їв би та пив.
Так і виявилось.
– Потім Сулима взяв порт Азов. Ага, той самий Азов, який Петро Перший