долинає задоволене рохкання. До рохкання прислухаються всі навколо в радіусі кроків ста. Деякі зі слухачів пильнують, щоб у пориві пристрасті їх не затоптали, а деякі думають – а чи не напасти зненацька, ось прямо зараз, поки всі зайняті?..
Буває, що й нападають, і без звуків це також не обходиться.
Узимку інше. Взимку пронизливо свистить заметіль поміж мерзлими острівцями трави, а з-за пагорба долинають тужливі пісні вовків. У кущах ніхто нікого не любить, і їсти нема чого. Доводиться випасати самотніх подорожніх на конях або волах.
А навіть якби й сталося щось, і замовк степ, до самого себе прислухаючись, замовк, завмер… та все одно не став би повністю безмовним – бо добряче гупають копита об втоптаний шлях.
Недаремно він так і називається – битий.
Шлях був битий, і я себе відчував так, ніби вночі хтось побив. Не кулаком у пику й не ремінцем по попі, а добряче так, якісно побив. Дрючком, а може й двома. По спині, сідницях, плечах і стегнах. Боліло все – а це ж ми лише кілька годин їхали.
Поганий все-таки з коней транспорт. Мотоцикл кращий. І трусить менше, і їздить швидше. Мотоциклів би нам сюди, і палива десяток каністр, і шкіряні куртки, й засклені шоломи!.. Дороги погані, але хіба нам звикати? Гайнули б степом, обганяючи самотніх вершників, лякаючи норовистих коней, дивуючи спокійних волів, звиклих до всього погоничів.
А там хтозна. Може, й лишилися б десь тут, вибрали б місце, куди не дотяглась жадібна рука поміщика – а чи російського, а чи польського; прожили б решту життя за екологічно чистою працею, за оранкою землі та куванням плугів, ліпили б глечики, будували б хатки. Хтось би одружився з Галиною, а хто спіймав гарбуза – знайшов би тутешніх дівчат. Наплодили б дітей, онуків та правнуків. Душ по десять, бо контрацепція тут одна – встигни витягти.
Не життя – а краса! Вже на другий рік захочеться чи повіситись, чи втопитись.
Розділ 2
Мистецтво розпитувати дорогу
На саму думку про такий варіант захотілося втопитися просто зараз. На щастя, поблизу не те що річки глибокої, а навіть копанки не було, а був лише битий шлях, перехрестя і сивий дідок біля нього. В товстенькій свитці і сивій шапці, з ціпком, на ослінчику. Незворушний, як Будда. Тільки обличчя не гладеньке, як Будді малюють, а схоже на старе, підгниле вже, зморщене яблуко.
Альберт щось сказав Ігорю, той кивнув і рушив до старенького ближче. Я скривився, але не сильно. Галя відвернулася.
– Доброго ранку, діду! – чемно привітався Ігор. – Підкажіть, калі ласка, як на Чернігів проїхати?
Здивував. Добряче здивував, що тут скажеш. І «калі ласка», й білоруським акцентом, й тим, що дорогу на Чернігів спитав, а перед тим же, здається, мова про Переяслав ішла.
Потім здивування пройшло й прийшло розуміння – Ігор плутав сліди. Спитають діда про чотирьох козаків із дівкою, чи не бачив, а якщо бачив, куди поїхали – а дід: козаків не бачив, а якісь литвини на Чернігів дорогу питали, так.
І дід здивував.
– Дайте копієчку, – сказав, хитро примруживши ліве око. – Тоді скажу.
Ігор знизав плечима, але витяг капшук