шляху, що вів від Костянтинова до Летичева. Намагались роздивитись, що відбувалось серед лісової гущавини, чумаки, які довгою валкою простували з Криму у відомому лише їм напрямку. Хитали головами й продовжували свій шлях.
Та була під кронами старезних дубів у гаю ще одна людина. Таємнича і зловісна. Незважаючи на загальну атмосферу ловецького азарту, що оволодів мисливцями, ця людина зберігала спокій і зосередженість. Таємничого незнайомця не цікавив вепр, що мчав зараз назустріч мисливцям. Його не цікавив навіть той факт, що він знаходиться між здобиччю й готовими до бою стрільцями. Таємнича постать у чорному плащі з відлогою просто стояла й спостерігала за чимось чи кимось, відомим тільки їй одній. І не видавала себе жодним необережним рухом чи бодай шурхотінням. Темна, як ніч, невагома, як привід. Вона теж чекала на свою здобич.
І її здобиччю не був вепр. Ціллю слугувала людина.
На передовому номері Олександр Сенявський з усмішкою на блідому обличчі поглянув на Міхая Березовського.
– Він буде моїм, чуєш, Міхаю!
Міхай, не менш блідий, аніж його сюзерен, усміхнувся у відповідь.
– Він стане здобиччю кращого з нас, пане мій. А кращим, поза всякими сумнівами, є саме ти!
Олександр вищирився.
– Саме час насолодитись кров’ю жертви! Устромити зуби в її гарячу плоть! Ти бажаєш цього, Міхаю?
– Так! – Очі Міхая звузились, він поклав на землю мушкет і з дурнуватою посмішкою продовжив: – До біса мушкет! Ми уб’ємо його голіруч і вип’ємо його кров!
– Візьми мушкет, Міхаю! – пошепки наказав третій з присутніх на номері мисливців. – Не грай з вогнем!
Сенявський і Міхай перезирнулись.
– Ти боїшся вепра, Вітеку?! – тихцем засміявся Сенявський. – Чорт забирай, мій ротмістр боїться!
– Ні, Олександре!
– Можливо, вважаєш, що він сильніший за мене?
– Ні.
– Як завжди, похмурий Вітек недооцінює наших можливостей, – реготнув Олександр. – Ти не знаєш, хто мій батько?
– Знаю, – похмуро прошепотів Віктор Мацейовський, якого Сенявський по-панібратськи кликав Вітеком.
У напівтемряві гаю йому здалося, що очі, якими свердлив його Олександр Сенявський, запалали вогнем і стали схожими на вовчі.
– Хто ж він?
– Твій батько Адам Ієронім Сенявський, Олександре, – зітхнув Мацейовський.
– Ти знову за своє, ротмістре! – загрозливо зашепотів Олександр. – Мій батько князь темряви, і тобі це відомо! Міхай, хто мій батько? – поглянув Сенявський на іншого мисливця.
– Сатана!
– Так, Сатана!!!
Цього разу обидва драгуни промовчали. Замовк і Сенявський. Лише його ніздрі зарухались, немов він намагався вислідити здобич за допомогою нюху. Кілька секунд понюхавши повітря, Олександр завмер. З його горлянки вирвалось і заклекотало гарчання. Той з мисливців, кого називали ротмістром, обережно відступив на крок від свого сюзерена й міцніше стиснув у руках