Стоїчно терпів незручності навіть домініканець, який, на великий подив Паливоди, виявився майстерним вершником і жодного разу не пересів із сідла свого вороного на віз, який супроводжував валку.
Околиці шляху, переважно порослі степовою ковилою пагорби й долини, піймавши на собі промені сонця, дихали пахощами зелені й спекою літа. Сліпучий диск сонця над головами подорожніх не насмілювалась накрити бодай дрібна хмарина і шерхіт тисяч цвіркунів у казані спеки немов уповільнився, звучав ліниво і сонно. Лише жайворонок десь у височині кидав виклик променям денного світила своїми веселими переливами.
Коли сонце досягло зеніту, загін ротмістра Мацейовського наблизився до роздоріжжя. Тут, на пагорбі, з якого можна було оглянути околиці на багато верст, два шляхи перетинались. Один вів на південь, до Тульчина, другий вигинався західніше, на Меджибіж. Колись тут, як пам’ятав Семен, розташовувався великий заїжджий двір і шинок для подорожніх. Однак після набігу Кантемира-мурзи, який сплюндрував Поділля під час Хотинської кампанії, трактир було зруйновано. Відтоді він так і не відновився. Тож тепер із куп бур’яну, які колись були велелюдним майданом і подвір’ям трактиру, стирчали лише перекошені залишки стропил, купи почорнілої соломи й залишки глиняних стін. На самому роздоріжжі стояв камінь, на якому значились польською мовою назви населених пунктів, що до них вів шлях. Жовніри, які знали цю дорогу як свої п’ять пальців, не роздумуючи звернули на Меджибіж. Це дещо підняло настрій Микити, який їхав поряд із Семеном і стенав, як йому допекла жарінь.
Одразу ж за роздоріжжям шлях збігав з укритого смарагдом трави пагорба, минав широкий, засіяний житом лан і ховався під густим листям лісових велетів. Там, у затінку, він долав хащі, що розкинулись на добрий десяток верст, заживши недоброї слави розбійницьких володінь – очевидно, романтикам з великої дороги більш імпонувало вести свій промисел тут, аніж у польовій частині тракту. Слід зауважити, що загрозою розбійницького нападу ніхто з подорожніх не переймався, справедливо вважаючи, що чисельність і озброєння їхнього загону не дозволять харцизникам чинити з ними свої чорні справи.
У прохолоді гаю жовніри його ясновельможності дещо пожвавішали, маючи змогу перевести подих після кількагодинної подорожі під палючими променями сонця. Тож далі їхали з розмовами, жартами й реготом. Крім лісового затінку, до веселощів, як підозрював Семен, мала відношення велика шкіряна бутель з вином, що її, не намагаючись приховати від Мацейовського, передавали один одному жовніри. Не поділяли загальної атмосфери веселощів лише сам ротмістр, який їхав на чолі загону в супроводі Міхая, домініканець, а також Семен з Микитою, які тримались дещо осторонь. Сумним виглядав і сивий візничий, що керував запряженим парою коней возом із запасом провізії й амуніції. Що стосується останнього, візничий не намагався триматись осторонь. Навпаки, підганяв утомлених коней і проводжав жадібним поглядом бутель кожен раз, коли вона перекочовувала з одних рук у інші. Семен прослідкував за поглядом старого і вдоволено гмикнув,