майбутнього морського походу. Натовп його вболівальників усе ще вирував на вигоні, але на січовому майдані вже розпочались військові навчання молоді. Майданом поспішали заклопотані гінці від будинків січової старшини і в зворотному напрямку. Торговим передмістям снували торговці різного штибу, але в кузнях завзято стукотіли молотами зброярі. На пристані юрмилися моряки торгових суден, які пройшли крізь гирло Дніпра й очікували розвантаження.
Семен залишив за спиною церкву, збіг східцями з невеличкого пагорба й опинився навпроти пушкарні, перед якою несли службу озброєні мушкетами запорожці. Привітавшись, минув приземисте приміщення, що його використовували для збереження не зайнятої в обороні фортеці артилерії. За хвилину минув стовп, до якого зазвичай приковували тих, хто дозволяв собі порушувати неписані запорізькі закони. Сьогодні тут нікого не було, що не здивувало Паливоду. Запорожці завжди були лояльними до невеличких грішків, як то пиятика або лінощі, але за порушення звичаїв карали нещадно. Як перша, так і друга обставини не сприяли кількості правопорушень.
Ось залишились позаду пушкарня, стовп, Семен минув будинки військового писаря й осавула і, нарешті, досяг мети своєї подорожі. Неквапним кроком пройшовши поблизу великої конов’язі, він опинився перед будинком кошового отамана. Привітався з похмурими джурами, що палили люльки, з-під лоба поглядаючи на візитера, і зайшов до покоїв головнокомандувача Низовим військом.
Розділ ІІІ
Кошовий отаман Запорізької Січі Іван Нагнибіда очікував на візит. Хоча спробував зробити вигляд, що поява Семена стала для нього несподіванкою. Дочекавшись, доки Паливода зайде до світлиці й вклониться за запорізьким звичаєм, кинув на завалений сувоями пергаменту стіл книжку, яку щойно читав, і зручніше вмостився у своєму кріслі. Певний час розглядав Семена з таким виглядом, наче побачив щось непристойне, після чого вкрите рубцями й зморшками обличчя розтяглось у подобі посмішки:
– Паливода! Матері його ковінька, це ти! А я думаю, хто це в мене козаків зворохобив? Запорожці справи покидали, побігли дивитись, як двоє блазнів один другому чуби деруть! – Кошовий вказав на лаву навпроти столу й взявся накладати тютюном свою череп’яну люльку з довгим чубуком.
Семен озирнувся. Світлиця Івана Нагнибіди, кошового отамана Війська Запорізького Низового виглядала так, як він запам’ятав її під час минулого візиту. Коли ж це було? Місяць? Ні, здається, два місяці тому. Втім, нічого дивного. На інтер’єрі отаманської світлиці час жодним чином не позначився на протязі останніх років. Усе ті ж срібні литаври під стіною, перський килим, що повністю закривав одну зі стін, а на ньому безліч холодної та вогнепальної зброї. Образи на покутті. Під образами вогник лампадки, а вздовж стін застелені зеленим сукном лави. Над ними – полиці з турецьким посудом, богемським кришталем і польським сріблом. Усе це освітлювали кілька свічок, що їх було встановлено у потемнілі бронзові