зупинилася: «Це ж, мабуть, когось б’ють. Треба йти боронити!»
Тут і дитина її, яка ще не вміла й говорити, почала тихо квилити з жалю, що комусь чинять кривду й біль.
Кукулина глянула на дорогу, на сонце, що вже підбилося вгору (шкода їй було часу, бо дуже працьовита була), однак співчуття перемогло. Йде до сусідки, а в неї двері зачинені.
– Сусідко! – гукає. – А хто це там волає так?
А жінка:
– Не ваше діло! Йдіть собі своєю дорогою!
Кукулина на це:
– Сусідко! – гукає знов. – Не інакше, як ви Яська свого б’єте? Пожалійте трохи, бо ж воно ще мале…
А жінка:
– Такий він мій, той підкидьок, як лихий вітер, що по полю гасає!
– Хоч би й не ваш був – та не бийте так, бо тяжко слухати цей крик.
А Марися починала вже плакати щораз жалісніше.
Жінка розізлилась:
– Ти ба, яка милосердна!.. Заступниця знайшлася! Іди, звідки прийшла, не пхай носа в чужі двері, бо причинять тобі!
Прикро було Кукулині почути таку відповідь, але як у хаті затихло, вона подумала собі: «Ну й нехай! Мало що скаже людина зозла, хіба це треба пам’ятати! Добре, що вже затихло».
І пішла.
Тимчасом краснолюдки почули крик свого Підземка і кажуть:
– Біда! Нема ради – треба йти рятувати!
Не минуло й кілька хвилин, і тут у хаті сталося диво. Вилазять з-під печі маленькі чоловічки в жовтих і зелених жупанцях, кожний тримає в руці червону шапочку і низенько кланяється жінці та просить, щоб відпустила їхнього товариша, а вони насиплють їй у запаску стільки грошей, скільки зможе втримати.
Як почула жінка про гроші – одразу ж серце її зм’якло, але тут сусідка шепоче їй на вухо:
– Не пускайте його, кумо, з доброї волі, заради Бога! Бо вони не повернуть вашого синочка, а оті гроші – то просто порохнява і все!
Тоді жінка:
– Ану геть звідси! Віддайте мого хлопчика, а ваших грошей мені не треба! Тікайте хутчій, бо всій компанії дістанеться!
Краснолюдки прищулили вуха і шасть під піч один за одним! А жінка вхопила Підземка за вухо та й на сміття.
Підземок заверещав, як кошеня, коли кинуть його на землю, – не стільки з болю, скільки зі страху, бо не знав, що з ним тут буде.
У цю мить Кукулина озирнулася.
Дивиться – лежить той бідолаха на смітнику і плаче.
Жінка підійшла, втерла йому сльози, ласкаво заговорила, відломила зі свого сніданку шматок хліба і тицьнула йому в руку. Тоді вирвала жмут зеленої травички і підстелила, щоби малому було сухо та чисто. А побачивши, що вже сонце підбилось високо, знайшла над ровом великий листок лопуха і прикрила Підземка від спеки, наче шатром.
Підземок удячно глянув на вдову, а побачивши, як Марися плеще в рученята з радості, що він так гарненько лежить собі на травичці і під листком, вдячно усміхнувся до неї, і йому стало якось так солодко, гарно, а серце сповнилось великою радістю.
– Дай Боже віддячити! – шепнув про себе, коли Кукулина відійшла з дитиною на руках.
Вона радо взяла би його з собою, але якось