залишалась найгірша робота – в стайні, в хліві, в клуні, а в хаті хіба що скіпок наколоти, посуд помити та сміття в куток підмести.
А одного разу (так записано в наших старих книгах) задзвонили дзвони. Боженята почали виходити купками з хат, із сіл, плачучи і жалісно прощаючись з людськими оселями. Потім розсипалися по лісах, горах та пустищах, куди не доходить голос дзвонів.
З того часу люди вже не бачать краснолюдків, хіба що вночі, а вдень лише малі діти можуть їх побачити, ось так, як ви мене. Найбільше пішло їх у гори Карпати, де вони стережуть підземні скарби. По лісах їх також досить. А що в лісі зима буває тяжка, то вони поробили собі жупанці з ковпачками, переважно червоні, по чому їх легко пізнати, і від чого пішла ще й інша назва «краснолюдки». До людей вони і зараз ставляться сердечно: за крихітку страви, за крапельку молока вони радо доглядають майно доброї людини. Але як тільки почують голос дзвону – враз ховаються під землю…
Кошалек-Опалек саме кінчав говорити, знявши зі схиленої голови ковпак, коли від лісу почув багатоголосий гамір.
То жінки і діти поверталися з походу на лиса. Однак це повернення не було переможним. Хитрий лис мав не одну нору, і доки в лісі розкопали першу, він тією чи іншою вийшов у поле, між кущі тернини, і там причаївся, не залишивши жодного сліду. Жінки нарікали, що марно згаяли час, а діти кликали собак, які зі страшенним гавкотом висліджували щось попід лісом.
Пастушки, почувши цей крик і гавкіт, підняли голови і так задивились та заслухались, що й зовсім забули про краснолюдка. А Кошалек-Опалек устав від вогню, натягнув на голову ковпачка і, сховавшись поблизу в борозні, зник у торішній траві, що ані Зоська, ані Кася, ані Стахо, ані Куба, ані Ясько Кременець не були впевнені, чи все це їм тільки наснилося, чи й справді краснолюдок сидів з ними на полі біля вогнища і розповідав чудову казку.
VII
Тим часом Кошалек-Опалек, тихцем пробравшись до лісу, йшов гущавиною майже в цілковитій темряві. Бо хоч на світі був ясний день, тут лежала така глибока тінь від смерек і сосен, що важко було побачити стежку.
Кошалек-Опалек ішов так, може, годину, може, й більше. Вже йому та мандрівка добряче набридла, та й голод знов почав дошкуляти, аж раптом, спіткнувшись, він упав у глибоченьку яму.
У ямі цій жив лис Салко, на всю околицю звісний куролов, той самий, на якого жінки влаштували невдалий похід.
Сидів він у куті своєї комори і догризав жирного каплуна, пір’я з якого валялось розкидане по ямі.
Побачивши Кошалека, Салко одразу перервав бенкет, гребонув лапою раз, удруге і в зроблену нашвидку ямку вкинув кістки, накрив їх землею і дивиться.
Кошалек-Опалек видався Салкові дуже смішним, коли, перекидаючись у повітрі, падав у яму. Але хитрий лис навіть виду не подав, а скромно опустивши хвіст, підійшов до гостя.
– Ви, пане добродію, – сказав солоденьким голоском, – як бачу, помилилися дверима…
– Справді, – відповів Кошалек-Опалек. – Тут трохи темно, і я не помітив головного входу. Та й очі в мене ослаблені постійною працею над моїм великим