відвернула обличчя.
– Ні. Він іще живий, удома… – відповіла вона ледь чутно.
– Ой, ви маєте бути щасливою! – зітхнула Полліанна. – Я часом думаю: от якби побачити батька ще хоч разочок! А ви ж бачитеся зі своїм батьком?
– Не надто часто. Він там, а я тут.
– Але ви зі своїм можете бачитись, а я зі своїм ні. Він пішов до раю, до моєї матері і решти наших. А у вас мама теж є? Земна мама…
– Так…
Дівчина неспокійно засовалась на лавці, так, наче намірялася підвестись і кудись іти.
– Ой, то ви можете бачитися з ними з обома! – видихнула Полліанна з тугою в голосі і на обличчі. – Яка ж ви маєте бути щаслива! Бо на світі ж немає нікого, хто по-справжньому дбає і так непокоїться про нас, як рідні батько і мати! Я знаю, бо я мала батька до одинадцяти років. А от за матір мені були дами з «Жіночої допомоги», аж доки мене забрала до себе тітонька Поллі. А тоді…
Полліанна знай розповідала. Вона була у своїй стихії. Полліанна любила розповідати. Дівчинці ні на мить навіть на думку не спадало, що може бути щось дивне або недоречне, або навіть якась необачність у тому, що вона переповідає такі інтимні подробиці свого життя геть сторонній людині у громадському парку Бостона. Полліанна всіх людей – чоловіків, жінок, дітей – вважала за друзів. Як знайомих, так і незнайомих. Незнайомі видавались їй у спілкуванні не менш приємними за знайомих, оскільки з ними гостріше відчувався смак пригоди і таємниці, коли з незнайомих вони перетворювались на знайомих.
Тому Полліанна з усією щирістю розповідала вродливій дівчині про свого батька, про свою тітоньку Поллі, про своє життя на Заході і про подорож на схід, до Вермонту. Вона розповідала про нових друзів і про старих друзів, і, звісна річ, вона розповіла про гру. Рано чи пізно, Полліанна розповідала про гру практично кожній знайомій людині. Насправді, гра стала частиною її особистості, тож дівчинка заледве могла б її обминути в розмові.
Що до дівчини з парку, та майже нічого не говорила. Але, з усією очевидністю, вона вийшла з пригніченого стану, і вигляд її помітно змінився. Розпашілі щоки, насуплені брови, неспокійний погляд і рухливі пальці свідчили про якусь внутрішню боротьбу. Періодично вона звертала на Полліанну вдячний погляд, а якоїсь миті стиснула руку дівчинки з такими словами:
– Слухай, дитино, ти не залишай мене якийсь час, чуєш? Побудь отут, нікуди не йди! Має підійти один мій знайомий. Та хоч би що він казав, – ти не зважай, і не йди від мене. Я залишуся з тобою. Гаразд?
Полліанна заледве встигла вдихнути повітря, щоб висловити своє здивування, аж перед ними вже стояв дуже показний молодий джентльмен.
– А осьде й ти! – приязно усміхнувся він, скидаючи капелюха перед вродливою співрозмовницею Полліанни. – Боюсь, я маю, перш за все, перепросити за своє запізнення.
– Пусте, сер, – квапливо відповіла дівчина. – Я вирішила, що не піду.
Молодий чоловік реготнув.
– Облиш, серденько, не гнівайся на кавалера за невеличке запізнення!
– Ні-ні, не про те йдеться, справді, – боронилась дівчина