Белдінґсвіля.
Полліанна пленталася лабіринтом незнайомих вулиць. Вона була налякана, голодна і дуже втомлена. Ноги їй боліли, до очей підступали сльози, хоч як вона намагалася їх стримувати. А найгірше те, що, з усією очевидністю, починало сутеніти.
«Та однаково, – втішала вона себе, – я радітиму, що заблукала. Тим приємніше буде, коли мене знайдуть. З цього варто радіти!»
Вийшовши на місце перетину двох ширших вулиць, Полліанна у розпачі зупинилась. Цього разу сльози прорвали греблю, і за браком хустинки вона змушена була розмазувати солоні потоки по щоках тильним боком долоні.
– Агов, подруго, чого рюмсаєш? – поцікавився хтось весело. – Що за лихо?
Полегшено схлипнувши, Полліанна повернулась до малого хлопчиська з пачкою газет під пахвою.
– Ой, як же я рада тебе бачити! – вигукнула вона. – Я так хотіла зустріти когось, хто розмовляє не голландською!
Хлопчисько вишкірив зуби в посмішці.
– Якою там голландською! – пирхнув він. – Ти, либонь, здибалася з макаронниками.
Полліанна наморщила лоба.
– У будь-якому разі, вони не розмовляли англійською, – невпевнено розважила вона. – Принаймні не могли відповісти на мої запитання. Але, може, ти відповіси. Ти не знаєш, де мешкає місіс Керю?
– Нє-а! Хош, кишені виверну?
– Як це? – перепитала Полліанна, не второпавши.
Хлопчисько знову вишкірився.
– Я кажу, ні сном, ні духом. Не траплялось мені здибатися з тою леді.
– Невже ніхто її не знає? – благально запитала Полліанна. – Розумієш, я вийшла прогулятись і заблукала. Ходжу, ходжу, а нашого будинку ніде немає. Вже час вечеряти, і сутеніє. Я хочу додому. Мені конче треба додому!
– От горе! Моя б нянька місця собі не знаходила! – позірно поспівчував хлопчисько.
– Так, боюсь, місіс Керю теж не знаходить собі місця, – зітхнула Полліанна.
– Це щось! Ти мене доконала, – насмішкувато сказав хлопчина. І раптом: – Слухай, а ти хоч знаєш, яка тобі вулиця потрібна?
– Н-не зовсім… тільки що якась «авеню», – відповіла Полліанна.
– А-ве-нью-ууу?! За це тобі п’ять балів і цукерка! Розумниця! А номер будинку який? Зумієш пригадати? Почухай у потилиці!
– Почухати у потилиці? – перепитала Полліанна і невпевнено піднесла долоню до голови.
Хлопець презирливо зиркнув на неї.
– Кінчай дурня клеїти! Ти не така прибацана, яку з себе корчиш! Ти знаєш номер будинку, який тобі треба?
– Ні… Але знаю, в ньому є сімка! – згадала Полліанна з надією в голосі.
– Ні, ви чули таке? – не припиняв насміхатись зухвалий хлопчисько. – «В ньому є сімка»! І я повинен за цією ознакою розпізнати будинок!
– Ой, будинок я б упізнала, якби його побачила! – бадьоро заявила Полліанна. – Я думаю, що вулицю теж би упізнала. Бо на ній такий гарний садочок по всій-всій довжині, просто посеред вулиці!
Цього разу хлопчисько зацікавився інформацією.
– Садок?!