Вона, власне кажучи, не входить у володіння Фербенка та є суспільною власністю. Втім, там дуже рідко можна зустріти сторонніх.
Голмс не увійшов у будинок разом із нами. Він повільно рушив уздовж фасаду доріжкою, що веде на кухню й далі через сад, у бік стайні. Містер Голдер і я так і не дочекалися Голмса. Увійшовши в обійстя, ми мовчки сіли в їдальні біля каміна. Раптом двері відчинилися, і до кімнати тихо ввійшла молода дівчина. Вона була трохи вища на зріст, ніж середній, струнка, темноволоса й з чорними очима. Ці очі здавалися ще темнішими від того, що на її обличчі не було ні кровинки. Мені ніколи ще не доводилося бачити такої мертвотної блідості. Вуста також були зовсім білими, а очі заплаканими. Здавалося, що вона навіть дужче вражена горем, ніж сам містер Голдер. Водночас риси її обличчя свідчили про сильну волю та величезне самовладання.
Не звертаючи на мене уваги, вона підійшла до дядька й ніжно провела рукою по його чубі.
– Ви вже домоглися, щоб Артура звільнили, тату? – спитала вона.
– Ні, моя дівчинко, справу треба розслідувати до кінця.
– Я глибоко переконана, що він не винен. Мені це підказує серце. Він не міг зробити нічого лихого. Ви потім самі пошкодуєте, що обійшлися з ним настільки суворо.
– Але чому ж він мовчить, якщо не винен?
– Можливо, образився, що ви підозрюєте його в крадіжці.
– Як тут не підозрювати, якщо я застав його з діадемою в руках?
– Він узяв її в руки, щоб поглянути. Повірте, тату, він не винен. Будь ласка, припиніть цю справу. Як жахливо, що наш любий Артур у в’язниці!
– Я не припиню справи, поки берили не знайдуть. Ти настільки прихильна до Артура, що забуваєш про жахливі наслідки. Ні, Мері, я не відступлюся, навпаки, запросив джентльмена з Лондона для якнайретельнішого розслідування.
– Це ви? – юнка обернулася до мене.
– Ні, це його приятель. Той джентльмен попросив, щоб ми залишили його самого. Він захотів пройтися доріжкою, що веде до стайні.
– До стайні? – Її темні брови здивовано піднялися. – Що він хоче там знайти? А ось, вочевидь, і він сам. Сподіваюся, сер, що вам вдасться довести непричетність мого кузена до цього злочину. Я переконана в цьому.
– Я повністю поділяю вашу думку, – вклонився Голмс, струшуючи на килимку сніг із черевиків. – Гадаю, я маю честь познайомитися з міс Голдер? Дозволите задати вам кілька запитань?
– Заради бога, сер! Якщо б тільки мої відповіді допомогли розплутати цю жахливу справу!
– Ви нічого не чули сьогодні вночі?
– Нічого, поки до мене не долинув гучний голос дядька, тоді я спустилася вниз.
– Напередодні ввечері ви замикали вікна та двері. Міцно їх зачинили?
– Звісно.
– І вони були замкнені сьогодні вранці?
– Так.
– У вашої камеристки є шанувальник. Вчора ввечері ви казали дядькові, що вона виходила до нього?
– Атож, вона подавала нам учора каву. І могла почути, як