казав мій син, – від буфета в комірчині.
– Де ж ключ?
– Он він, на туалетному столику.
Голмс узяв ключа та відімкнув секретер.
– Замок добре змащений, – сказав він. – Не дивно, що ви не прокинулися. У цьому футлярі, мабуть, і лежить діадема? Погляньмо…
Він розкрив футляр, витягнув прикрасу та поклав її на стіл. Це був чудовий витвір ювелірного мистецтва. Такого дивовижного каміння я ще ніколи не бачив. Один зубець діадеми був відламаний.
– Ось цей зубець тотожний відламаному, – зауважив Голмс. – Будьте ласкаві, містере Голдер, спробуйте його відламати.
– Боже мене борони! – вигукнув банкір, перелякано відсахнувшись від Голмса.
– Ну, тоді я спробую. – Голмс напружив усі сили, але спроба виявилася безуспішною. – Трохи піддається, але мені, мабуть, довелося б довго попітніти, щоб відламати зубець, хоча руки в мене дуже сильні. Людині з пересічним фізичним розвитком це взагалі не до снаги. Але припустімо, що я все ж зламав діадему. Пролунав би тріск, як постріл із револьвера. Невже ви вважаєте, містере Голдер, що це сталося мало не біля вашого вуха, а ви нічого не почули?
– Вже й не знаю, що думати. Зовсім нічого не розумію.
– Хтозна, може, все й з’ясується. А що ви думаєте, міс Голдер?
– Зізнаюся, я поділяю здивування мого дядька.
– Скажіть, містере Голдер, чи були в ту мить на ногах вашого сина черевики або капці?
– Ні, він був босий, на ньому були лише штани та сорочка.
– Дякую. Ну що ж, нам просто щастить, і якщо ми не розкриємо таємницю, то тільки з власної провини. З вашого дозволу, містере Голдер, я ще раз обійду навколо будинку.
Голмс вийшов сам: зайві сліди, за його словами, лише ускладнюють роботу.
Він був відсутній близько години, а коли повернувся, ноги мав запорошені снігом, а обличчя непроникне, як і зазвичай.
– Мені здається, я оглянув усе, що потрібно, – заявив він, – і можу вирушати додому.
– Ну, а як же камінці, містере Голмс, де вони? – вигукнув банкір.
– Цього я ще не можу сказати.
Банкір у розпачі заламав руки.
– Невже вони безнадійно зникли? – застогнав він. – А як же Артур? Дайте мені хоч найменшу надію!
– Моя думка про вашого сина не змінилася.
– Заради всього святого, що ж тут сталося?
– Якщо прибудете до мене завтра вранці між дев’ятою та десятою на Бейкер-стрит, то гадаю, я зможу дати докладніші пояснення. Сподіваюся, ви не обмежуватимете мене за умови, звісно, що камінці повернуть, і не будете скупими?
– Я віддав би все своє майно!
– Чудово. Я поміркую над цією історією. До побачення. Можливо, ще зазирну сьогодні сюди.
Не залишилося сумнівів, що Голмс уже щось надумав, але я навіть приблизно не міг уявити собі, які висновки він зробив. Дорогою до Лондона я кілька разів намагався поговорити на цю тему, але Голмс щоразу уникав відповіді. Нарешті, зневірившись, я припинив свої спроби. Не було ще й третьої, коли ми повернулися додому. Голмс поспішно пішов до своєї кімнати й з’явився знову за кілька хвилин.