прибуття свого зорельоту.
– Ті, з якими я спілкувалась, щодо цього не інформовані. Ви ж знаєте, що у рептилоїдів дуже специфічне ставлення до інформації. Маршрут зорельоту відомий лише тому з кланів, котрий його пілотує. Ну й, звісно, Керуючій ієрархії Ґ’орми. Я навіть не знаю, якого типу корабель вони сюди доправлять. Зовсім не факт, що це буде той бойовий «знищувач», що випалив гніздо ґиргів.
– Я б, чесно кажучи, дочекався ґ’ормітів.
– Ви все ж таки схиляєтесь до того, що в системі Пратари на нас чекають? Що двісті п’ятдесят років тому ті, хто знайшов давній арсенал, передбачили наш візит.
– Чогось такого, – кивнув командор. – І я не впевнений, що те «щось», яке вже третє століття сидить тут у засідці, інформоване про перебування на лінкорі дівчини Шерми. Радше за все, там зачаївся робот, запрограмований на знищення всіх, хто спробує наблизитись до порталу… – Зоран замовк, дивлячись на інфографіку, виведену на консоль.
– Щось іще?
– Так. Якщо портал під охороною, то логічно було б припустити, що він діючий і до нього пробито шлях.
Тарасваті замислилась. Зоранове припущення на перший погляд здавалось їй не надто переконливим. Втім, піфійка щойно отримала повідомлення з Аврелії, у якому йшлося про знаменитого пілота-анахрона, широковідомого як Відморозок. Ґ’орміти, на прохання сестри Сайкс, вивчили його організм і прийшли до висновку, що мають справу з клоном. Виглядало на те, що хтось знайшов рятувальну капсулу з оригіналом, замінив його на життєздатну копію і спрямував апарат з підмінком до залюднених секторів. Найдивовижнішим було те, що Відморозка спорядили навичками і спогадами справжнього пілота. Ані земні, ані ґ’ормітські клонороби такими вміннями не володіли.
Преподобній спало на думку, що Відморозок і підозріло стійкий зонд у чомусь подібні, що обидві історії натякають на спільне джерело. Тому вона вирішила прийняти Зоранову версію. Її рішення базувалось лише на розумових припущеннях. Втім, якби хтось з рівних їй запитав, що підказує Знаючій її інтуїція, та відповіла б, що інтуїція зберігає мовчання.
Зрештою, у боротьбі з хитрим ворогом завжди треба готуватись до найгіршого, підсумувала Преподобна і запитала:
– Як ми далеко від Пратари?
– Ми вийшли з лімесу у двох тисячних парсека від неї, – над консоллю розгорнувся наповнений різнокольоровими «світлячками» куб тривимірної зоряної карти. – Нам ще йти до «кометного коміра» Пратари щонайменше тиждень. І ще: від можливої засідки нас тепер прикриває здоровенна газово-пилова хмара. Тим, хто чатує біля порталу, буде важко нас помітити. Але вони могли послати замасковані зонди сюди, до гирла лімесу. На їхньому місці я б зробив саме так.
– Зонди-шпигуни… – піфійка замислено дивилась на карту, де мерехтіло зображення пилової хмари.
– Так. Маленькі і непомітні.
– Тоді найперше, що варто зробити – пошукати цих шпигунів, – зауважила Преподобна. – А там подивимось. Я, зі свого боку, спробую довідатись детальніше про ґ’ормітській корабель.
Зоран