Сьогодні Штефі Берлінер скидала з мене капелюха щонайменше шість разів. І що? Як же я розлютилася! Тепер я маю чотири чорні позначки та чотири докори: один за увагу, один за манери, один за охайність, а ще чотири зауваження за поведінку! Чорт забирай!
Час іти спати. Болять зуби. Aдьйо.
Лені розмірковувала над зміною імені. Коли класна наставниця поверталася до неї спиною, вона перегортала сторінки зошита і писала на останній сторінці своє ім’я в різних варіаціях, які здавалися їй ефектними. «Марі Магдален» виглядало вишукано, бо не мало звуків «а» у кінці. Ім’я фаті, Луї, було запозичене у французького короля, тож її ім’я також має бути французьким. Але геть усіх служниць та покоївок звуть Марі, тому, мабуть, треба додати «а» до свого імені, щоб воно відрізнялося?
Своїм відпрацьованим та натренованим почерком вона написала німецькими літерами своє повне ім’я. Як довго довелося його писати! Вона спробувала його скоротити: «Марілена», «Марлена» – їй сподобалося, як це звучить. Можливо, ось так, із останнім приголосним «н», буде краще: «Марлен». Вона написала це знову: «Марлен». А потім ще раз: «Марлен». Марлен Дітріх – так! Оце дійсно виглядає як треба. І справді їй подобається! Вона спробувала вимовити нове ім’я ще кілька разів, потім закрила блакитний зошит, дуже собою задоволена.
Саме так у віці тринадцяти років вона створила ім’я МАРЛЕН.
1 лютого 1914 року
Учора у нас була Отті Раух. Гадаю, вона може стати моєю подругою. Можливо, у школі сміятимуться з цього. Сьогодні я була у справжньому кіно. Класно. До побачення, дорогенький Червонику. Лені.
Від уральських гір до зелених пагорбів Ірландії – усюди можна було відчути особливу чарівність літа 1914 року. То був справді золотий час, який нечасто трапляється. Відусюди геть усі поспішали до морського узбережжя та гірських курортів. Берлінські вуличні кав’ярні завжди були повні відвідувачів – ті сиділи в ніжному сонячному промінні, неквапливо потягували охолоджені рейнські вина та лимонади з льодом. У парках удруге зацвіли акації, діти в білих матросках крутили дерев’яні хула-хупи, а довгі сині стрічки на їхніх солом’яних капелюшках тріпотіли під вітерцем. У садах славетного берлінського «Цоо» няньки, виписані з Англії, демонстрували своїх підопічних, загорнутих у мережива та стрічки, у візках з високими колесами. Фрау під парасольками, у муслінах зі шлярками, вигулювали кімнатних песиків. Молоді люди катали на човнах вродливих дівчат спокійними водами Шпрее та вірили у те, що на них чекає блискуче майбутнє, що життя завжди буде таким само безтурботним і сяючим.
У містечку Сараєво на кордоні Сербії з Австро-Угорською імперією австрійський кронпринц Франц Фердинанд, який прибув сюди з державної візитом, допоміг своїй дружині Софі сісти у відкриту машину, сам сів поруч із нею і наказав супроводу прямувати за ним. Заграв оркестр. Цісарська машина повільно рушила головним проспектом міста. Зграйка білих голубів кружляла над кортежем, немов якісь несподівані снігові пластівці в чистій блакиті літнього неба.
Саме