усмішкою. Миколі Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де і скільки він повинен скопати землі. Зеров пішов на свою дільницю. Десь об обідній порі, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидів собі на камені й читав Верґілія чи Катулла. Я привітався. Ми ще раз потисли руки.
– І всі ми будем там, – надійде мить остання,
І в човен кинуть нас, як діждемо черги,
І стрінуть нас до вічного вигнання
Понурі береги, —
продекламував я.
– Так, так, – каже професор, – мене завжди вражали ці рядки. Це для всіх епох. Це вічна поезія.
– А як же сьогоднішня норма? Ви ще й не починали працювати? – питаю.
– О, ні! Як же, пробував. Он, бачте, разів, мабуть, 8—10 копнув. Та, знаєте, тут не земля, а камінь, та ще якимсь чортополохом поросла. То я собі, голубе, пригадав оте латинське прислів’я, де сказано – «Хай не квапиться бути героєм той, хто не родився ним», – та й сів оце спочивати.
Посидівши трохи, пішов я далі, а зустрівши Степана Запорованого, який був у цьому господарстві за агронома, попередив, щоб сьогодні й надалі мав на увазі Зерова і не лишив його без «пайки».
На щастя, Миколі Костьовичу не довелося довго по тих нетрях поневірятися: через два чи три місяці його влаштували «по блату» в Соловецькій бібліотеці. Згодом він навіть пробував читати доповіді. З виступів його пам’ятаю лекцію про Пушкіна. Слухав я її, і шкода мені стало свого професора. Від Зерова, що зачаровував колись усіх своїм словом, лишилась тільки ерудиція, але не було вже ні яскравого слова, ні певности, що світилась йому колись в очах. У Києві був поет і професор, тут же лишився тільки професор. Лише від 11 год. вечора і до п’ятої ранку, коли в’язні спали міцним сном, Микола Зеров був поетом. З олівцем у руках сидів він у кутку коло «нар» і перекладав римських поетів. Брався іноді за англійців. Перекладав кілька поезій Пушкіна.
Пригадую ще одну розмову з ним:
– Знаєте, – каже – з дитинства полюбив я російську поезію.
Я вчепився за цю фразу. Довго говорили ми на цю тему і згодом перейшли до питання про мистецьку критику.
Микола Костьович висловив думку, що «мистецька критика є ніщо інше, як літературними засобами організований мистецький смак критика». Він любив ділитися своїми думками з іншими, коли-не-коли читав свої переклади, охоче всім допомагав вивчати латинську мову. Довгими, нестерпно довгими половецькими ночами читав нам свій прекрасний переклад «Енеїди» Верґілія. Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю світа міг творити. Творити захоплено і наполегливо.
1937 року глухого соловецького вечора по всіх камерах бігали конвоїри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свій «одр» і, поцілувавшись з приятелем, простував за конвоїром. Збирали всіх коло північної брами соловецького Кремля. Далі вели до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус в’язнів (у порті був ще передостанній обшук, а останній аж на материку «Морсплаві»).
Не можу твердити,