ранок, зійшло сонце, і я зрозуміла, що моя особиста трагедія – це пам’ять про тебе. Я – дурна однолюбка, яка не може викинути з серця чоловіка, який точно не вартує такого жертовного кохання. Я знала, хто мені може допомогти. Звісно, Марта.
Та я запізнилася. Приїхала на останню Мартину дефіляду. На похорон. Ти з родиною теж прилетів. Я спостерігала здаля. Марту ховали на Личакові. Як і годиться – заслужено-народна, дружина свого чоловіка, не останнього в Україні мецената. Тебе під руку, такого чужого і такого рідного, тримала красива струнка білявка в чорному строгому костюмі, в чорному капелюшку. Елегантна і дуже легка. У твого батька на руках сиділа маленька п’ятирічна дівчинка. Вона своїми великими блакитними оченятами здивовано розглядалася довкола і час від часу щось шепотіла дідові на вушко. Навіть в отому всьому родинному горі ти був щасливий. Вишукана Крістл так пасувала тобі й твоєму прекрасному майбутньому.
А що пасувало мені? Розтерзані надії, притрушені попелом спогади і вічна боротьба за сонце всередині, яке не має права згаснути, бо коли воно згасне, то й навіщо тоді жити?
Після похорону Марти мені дуже боліло. Наче то поховали не стару жінку, яка прожила яскраве та достойне життя, а поховали мої надії та мою велику віру у справжність. Знаєш, що я зробила? Я купила мольберт, пензлики, фарби, полотно і поперла то все на собі на Високий замок. Я й ночувала там. Що мені стане влітку? І кому я потрібна така навіжена з таким важким характером, окрім себе? Коли вранці я подивилася на намальоване, то ошелешено згадувала – чи не допомагав мені хто? А коли дим зачудування розсіявся, я зрозуміла, що крім розчарування в душі поселилося ще щось. Кажуть, що інколи біль відкриває талант. Можна й так сказати. Чи було щось цікаве в тих картинах – не відаю. Та з гордістю можу похвалитися, що встигла зробити аж три персональні виставки. Картини непогано продавалися, мені гарно платили за мій біль, який я виливала на полотна, і я могла звільнитися з роботи, щоби продовжувати малювати і цим заробляти собі на життя. О, так, я вважала себе бідною-не-щасною-покинутою мученицею, аж поки… Поки не зрозуміла, що таке справжня біда. Мою бідну країну накрила нова революція і страшна примара – війна.
Хто я така, Юрчику? В минулому непоганий журналіст і трохи художник. Колись я не вміла ані стріляти, ані перев’язувати рани, не вміла забирати чужий біль, не вміла його замолювати. Я вперше це зробила на Майдані. Коли на Інститутській витягувала з-під куль «беркутні» зовсім юних хлопчиків та геть старих дідусів. Я ніколи не забуду блакитну каску того малого. Я до останнього не вірила, що вони почнуть в нас стріляти. У тих, у кого немає ані набоїв, ані гвинтівок, ані гранат. А є лишень молитва на устах та сліпа віра в найкращі наміри того, хто створений на подобу Божу. Тепер я знаю, що не всіх створено на Його подобу. Знаєш, а я тоді з усіма своїми вивертами та скептицизмом все ж вірила в крихту світла, яка мала би залишитися десь на денці душі в когось з тих, хто дивився на нас крізь приціл.
Його