таке не можна не відсвяткувати! – сказав Боббі. – Сходи-но принеси «Кул-Ейд» і приймач з моєї кімнати.
Річард радісно кивнув і чкурнув по речі.
– А чому він тут? Він наче й мухи не образить, – поцікавився аллен.
– Річард був матусин синок. Матір любив більше за саме життя. Якось він прийшов додому й побачив п’яного батька на підлозі – він до смерті забив дружину молотком і відключився. Це просто зруйнувало його душу. Батька посадили, але Річард все одно не міг думати ні про що, крім помсти. У нього дах поїхав. Отак одного дня він зайшов у магазин на заправці і, погрожуючи пістолетом, наказав віддати йому гроші з каси. Потім вийшов надвір, сів біля дверей і дочекався копів. Він розраховував, що його відправлять у ту ж саму в’язницю, що й батька, а там він зможе вбити покидька. Копи здогадалися про такі плани і відправили його сюди. Йому лише дев’ятнадцять…
– А ти сам як тут опинився?
Очі Боббі стали крижаними. Не треба було запитувати.
– Я тут, бо ходив у церкву щонеділі…
Прийшов Річард з «Кул-Ейдом» і приймачем. Боббі простяг руку, але той притис радіо до себе, наче захищаючи.
– Що т-т-треба сказ-з-зати? – мовив він.
– Дякую, Річарде, – ввічливо відповів Боббі.
Той радісно засяяв і простяг йому приймач.
– «Кул-Ейд» підходить для звичайного свята, – зауважив Боббі, – а тут не завадило б щось міцніше. Шкода, що в нас нічого немає, щоб випити за твоє звільнення.
– Ну якби знати за тиждень, то могли б організувати. – Це ж як? – не зрозумів Боббі.
– Бродіння.
– Куди бродіння?
– Бродіння, або ферментація, – пояснив аллен.
Боббі ясніше не стало.
– Так вино роблять. Самогон. Бухло.
Тут до нього дійшло.
– А звідки ти знаєш, як це робити?
– У Лебаноні навчили. Вони називають це «жумагар». Спочатку треба придумати, як дістати інгредієнти. Дай мені трохи часу поміркувати. До вашого «Кул-Ейду» не завадили б цукерки? Я принесу. Відсвяткуємо хороші новини.
Річард щасливо всміхався. Не так уже й багато треба йому для щастя.
Розділ 5
Втрата часу
(1)
Пізніше того дня спокій коридору порушив рев товстуна Оггі:
– Міллігане! До медсестри!
Наближаючись до центрального кола, аллен побачив, як Рузолі жестом відправляє його собі за спину до медсестри.
аллен увійшов усередину.
Місіс Ґрандінґ сиділа за столом і переглядала список пацієнтів. Поруч з нею сидів товстий чоловік з густими бровами, такими ж чорними, як і його прилизане волосся. Він їв великий сендвіч з багету, і майонез стікав по його численних підборіддях.
– Знайомтеся, це Фредерік Мілкі, наш штатний лікар.
Доктор Мілкі проштовхнув решту свого сендвіча до рота вказівним пальцем (при цьому мізинець він тримав рівно) і прицмокнув губами. Тим самим рівним мізинцем він підняв окуляри в пластиковій оправі на перенісся.
– Сідайте, містере Мілліган, пробурмотів він з набитим ротом, вказуючи на