десь аж о третій годині. Замикаємо двері на ключ, щоб ніхто не застукав і потім не доніс про те, що ми доволі часто робимо. Сьогодні вечір чергового одкровення. Присуваємося впритул до старого громіздкого радіоприймача. Валерій знайшов його на вулиці й відремонтував. Крізь страшний свист і тріск ми вловлюємо ворожі голоси радіостанції «Свобода» служби Бі-Бі-Сі. Мова, що проривається крізь радіохвильові глушники, проста й логічна. Ми дізнаємося про справжнє життя в Радянському Союзі: порушення прав людей, аварії поїздів та авіакатастрофи, розпусту радянських чиновників, прорахунки партійних вождів. Про це не говорять наші солодкоголосі й правильні радіо- й телепередачі. Про цю правду ніколи не напише газета «Правда». Потроху починаю розуміти, що моє село – це весь Радянський Союз у мініатюрі. Та, може, я ще не все знаю й помиляюся? Та й Бі-Бі-Сі, можливо, щось вигадує? Уже й не певен…
На другий день після занять біжу на Головну пошту відправляти листа. Зовсім скоро Новий рік. А значить, я побачусь із Катрусею. Дуже, дуже чекаю того моменту… У голові вже сотня картин нашої зустрічі. Вони гарні та яскраві. Сутеніє. Швидко перебігаю через центр міста. Усюди чомусь потрапляють на очі закохані. У темній юрмі зіщулених і похмурих людей вони як зірочки на нічному небі. Їм не холодно, і вони не поспішають. Замріяні усмішки й блиск в очах виділяють їх із безликого сірого натовпу. Я заздрю їм. Туга за Катею загрожує стати чорною депресією. На прохідній гуртожитку мене гукає баба Зіна:
– Красеню, а йди-но сюди, щось для тебе маю. Тільки пересунь-но спочатку ось це, – тицяє рукою з білим конвертом у бік громіздкої шафи.
Шафа швидко опиняється н потрібному місці. Злітаю сходами в радісному передчутті, розриваю дорогою конверт. Щасливий, з розгону скочу на ліжку. Розгортаю незвично маленький аркуш, пробігаю очима. Нічого не розумію. Перечитую знову й знову… Щось важке здавлює горло й наче перекриває дихання. Моє життя закінчилося. Спинилося тут і зараз. Білий аркуш – епітафія на моїй могилі. У голові гучний подзвін… Ні, я таки ще живий… Перше бажання – бігти. Прямо зараз, через ніч і відстань. Зриваюся й починаю збирати сумку.
– Малий, ти куди проти ночі? – відривається від конспекту Валерій. До нього долучається стурбований Сергій:
– Андрію, у тебе все гаразд?..
Та я втратив дар мови. Мене лихоманить. Гроші. Потрібні гроші.
– Хлопці, позичте грошей. – Голос якийсь здушений, наче не мій.
Усі шукають – ледве назбирується два карбованці. Мало, дуже мало. Та я доїду туди, куди вистачить грошей, а далі піду пішки.
– Зайцю, послухай мене, – перегороджує вихід Віктор. – Нехай ти поїдеш не зараз, а через два дні, у суботу. Грошей тобі назбираємо. Та й практичне з анатомії завтра, не можна його пропускати. З інституту вилетіти легко, ти ж знаєш…
Та я бачу перед собою тільки двері. Мені треба побачитися з Катею зараз. Іду напролом на двері за спиною друга. Віктор зітхає:
– Ну, вибач, малий… Змінюватимемо твій емоційний стан через