єщо раз работать!» Працюйте, для чого сюди приїхали?! Жерти чи роботу виконувати?! – бризкає слиною навсібіч завгосп.
– То поставте тут портрети Леніна, нехай вони й работають без їжі… А ми не будемо. Даю вам час до завтра, Кіндратовичу, – добиває Валерій завгоспа ультиматумом.
– Ах ти, засранцю… Бунтувати задумав? Та я тебе службі нашій здам! Знаєш якій? З інституту тебе попруть, і всіх вас! – розпалився Кіндратович.
Валерій дарує йому усмішку Чеширського Кота.
– Ну-ну, спробуй. Бачив я таких ідейних в армії. Змушували солдатів рибу в Амурі сітками ловити, а по відомостях проводили як закупівлю червоної риби. Я з капітаном той вилов у магазини відвозив. А потім комісія приїхала, про все дізналася. Злодії в погонах так кричали, як ти, Кіндратовичу, ото зараз. А потім мовчали як риби, тільки вже за ґратами. Я теж матиму що сказати. Цеглу за накладними служба ота легко звірить і порахує. До дачі твоєї скоро добереться. І скільки насправді виділили на наше харчування, теж стане відомо. Тож біжи, доповідай. А ми – за тобою.
Завгосп хапнув повітря розчервонілою мармизою, крутнувся кілька разів дзиґою – усе не міг уторопати, у який бік йому тікати.
– І одеколон свій краще випий, а не псуй нам тут повітря, – гукнув йому навздогін Валерій.
День минув, а від Кіндратовича ні слуху, ні духу. У нас геть нічого нема на вечерю. Знаходимо кілька бляшанок бичків у томаті. Не вихід… Я помічаю неподалік від табору заблукалу корову.
– О, вечеря. Дівчата, хто вміє доїти?..
В оточенні хлопців корова лише злякано поводить здивованими очима. Напевно, згадує студентів-ветеринарів. Ізабель вправно видоює її. На вечерю молочна каша. Відтак Валерій обводить нас, двадцятьох хлопців, зосередженим поглядом.
– Товариші, хто зі мною по м’ясо?..
На ставку, за кілька кілометрів від нашого табору, страшно кричачи, попрощалося з життям із десяток колгоспних гусей. Переляканий сторож стрельнув кілька разів із дубельтівки й побіг по допомогу. Пізно: кожен хлопець уже поволік до табору по гусці. Уночі біля вогнища відбулося свято вдалого полювання. Гуска, запечена в глині, – це сила, скажу вам. Як і гусячі котлети, які ми наминали три дні поспіль. Дівчата зробили собі з пір’я кокетливі обручі «а-ля індіанка». На ситий шлунок робота просувається швидко. На четвертий день у розташування табору прибув Кіндратович уже без звичного різкого запаху одеколону. Привіз цілісіньку свиню. Дівчата очманіло дивилися на небачену купу м’яса.
– Маєте… – процідив чоловік, обвівши всіх недобрим поглядом. – Ледве голову колгоспу впросив. Та за гусей ви повинні заплатити: з кожного по десятці із зарплатні… І допомогти два-три дні на будівництві ферми.
– Ну-ну, нехай буде, Кіндратовичу, – вийшов уперед Валерій. – То ми вважатимемо, що ви нас зрозуміли, а ми – вас, так?
Завгосп сухо кивнув головою. Більше в нас проблем із постачанням не було. Ми провели три дні на будівництві колгоспної ферми від світанку до смеркання. Завершальний штрих у вигляді почепленого над її входом плаката