плюшевого крокодила свого меншого брата.
Клінт, відповідно до своїх фахових обов’язків, спитав у Мантпільєра, чи не думав він коли-небудь про завдання собі ушкоджень. (Ні.) Він поцікавився, як почувався б Мантпільєр, якби ролі були протилежними? (Той стверджував, ніби сказав би їй, щоб вона робила те, в чому має потребу.) Де Мантпільєр бачить себе через п’ять років? (Ось тут-от цей чоловік у білому плетеному жилеті й почав ридати.)
Наприкінці цього сеансу Мантпільєр сказав, що вже нетерпляче чекає наступного, а щойно він пішов, Клінт зателефонував до своєї телефонної компанії. Велів їм спрямовувати всі його дзвінки до одного психіатра в Мейлоку, найближчому з сусідніх міст. Операторка спитала в нього – протягом якого часу?
– Допоки не надійде повідомлення про снігопад у пеклі, – сказав Клінт.
Він дивився крізь вікно, як Мантпільєр виводить задом з парковки свою карамельно-червону спортивну машину і від’їжджає геть, щоб ніколи більше не бути побаченим.
Потім він зателефонував Лайлі.
– Вітаю, докторе Норкросс.
Емоція, яку він почув у її голосі, була тією, яку мають на увазі – чи мусили б мати на увазі – люди, коли кажуть: «У мене серце співає». Вона спитала, як проходить його другий день у кабінеті.
– З візитом приходив чоловік, найменш свідомий власних вад у всій Америці.
– О? Тебе відвідав мій батько? Я певна, естамп Гокні його збентежив.
Вона була меткою, його дружина, такою ж меткою, як душевною, і такою само різкою, як меткою. Лайла кохала його, але ніколи не втрачала нагоди зіпхнути його з п’єдесталу. Клінт вважав, що, мабуть, він цього потребує. Мабуть, більшість чоловіків цього потребує.
– Ха-ха, – відгукнувся Клінт. – Між іншим, послухайно: та вакансія, про яку ти казала, у в’язниці. Від кого ти про неї чула?
На секунду, чи й довше, зависла пауза, доки його дружина обдумувала підтекст цього запитання. Відповіла вона власним:
– Клінте, народилося щось таке, про що ти хотів би мені розповісти?
Клінт навіть не задумувався, що її може засмутити його рішення позбутися приватної практики на користь казенного місця. Він був певен, що її це не зачепить.
Дякувати Богу за Лайлу.
3
Щоб дістати електробритвою сиву щетину в себе під носом, Клінтові довелося так викривити обличчя, що він став схожим на Квазімодо. Білосніжна дротина стирчала в нього з лівої ніздрі. Антон міг досхочу жонглювати гантелями, але на кожного чоловіка чекає сиве волосся в носі, так само, як і те, що з’являється у вухах. Клінту вдалося збрити цю волосину.
У нього ніколи не було статурності Антона, навіть в останньому класі старшої школи8, коли суд забезпечив йому незалежність і він почав жити сам та зайнявся бігом.
Клінт був сухорлявішим, стрункішим, з животом нерельєфним, але пласким, як у його сина Джареда. На його згадку, Пол Мантпільєр був опецькуватішим, ніж та версія себе, яку Клінт бачив цього ранку. Але все одно була схожість.