побачила це. Йому було сорок п’ять, а мені п’ятдесят три. Цілих вісім років простяглося між нами. З досвіду я знала, що чоловікам під п’ятдесят зазвичай не цікаві жінки, які перетнули цю лінію. Я вирішила не розчаровуватися й не написала йому.
Два дні по тому я отримала імейл. Відкривши скриньку, я здивувалася. «Це ж він! – вигукнула я, хоча, крім моїх собак і Господа, ніхто мене не чув. – Це той неодружений-сорокап’ятирічний-християнин-за-п’ятнадцять-миль-відмене!» Я відповіла йому, і наше листування розпочалося, потім додалися телефонні розмови. За тиждень до закінчення моєї підписки на сайті знайомств (я вирішила її не подовжувати), 30 липня 2007 року, ми зустрілися, домовившись випити лате з булочками. Ми без проблем упізнали одне одного, тому що обоє викладали свої фотографії. Ми проговорили кілька годин і вирішили зустрітися знову, потім знову і ще раз знову. Ми повільно пізнавали одне одного й ставали друзями. Мене вразила його доброта, повага, з якою він до мене ставився, а також те, що йому подобалися мої песики. Ми мали спільні інтереси й поблажливо ставилися до того, що нас відрізняло.
На Різдво 2008 року він освідчився мені, а 4 квітня 2009 ми одружилися.
Усе це сталося завдяки тому, що ми вирішили вийти за межі звичного і традиційного, довірилися Господеві й ризикнули пройтися оптоволоконним кабелем онлайн-побачень, на відстані безлічі гігабайтів від мого рожевого телефону принцеси.
14
Моє останнє побачення з Веронікою
Людина щаслива не через певний збіг обставин, а через певний набір поглядів.
Це було дурістю. Найбільшою дурістю, яку я зробив. Можливо, найбільшою дурістю, яку колись скоїла людина. Ніхто в коледжі не знав про Тисл. Це була таємниця, на яку ніколи не мало пролитися світло, а від думки про те, що хтось колись довідається про неї, я зіщулювався.
Чи можете ви мене звинувачувати? Тисл – це місто лісорубів, жалюгідний клаптик землі, де машини були потрощені, у людей бракувало зубів, а їхні стрижки були ніби доопераційними перед лоботомією. Це була безладна, широка місцина при дорозі, де лісоруби пили пиво й рубали дерева, а сумні жіночки з подвійними іменами заводили балади, скаржачись на невірних чоловіків і непросте життя. Останнє, чого я хотів, – це щоб хтось із моїх друзів із коледжу дізнався неприємну правду: Тисл – моє рідне місто.
Тоді ви спитаєте: нащо я розповів це Вероніці? Я можу відповісти лише так: не знаю.
Моя дівчина Вероніка була привабливою. Жодних сумнівів. Вона була елегантною і високою, із темним волоссям і дорогою стрижкою унісекс. Як не дивно, але мене зачарувала не її врода.
Вероніка походила із заможної родини. У неї був гардероб із сукнями від «Діор» і безлімітна кредитна карта. Але й не гроші мене привабили.
Найбільше я був уражений її розумом. Вероніка була розумницею, відмінницею, президентом класу і завзятою активісткою захисту навколишнього середовища. Вона вживала