вистачити, щоб перебути день у Бангкоці та перебратися до Камбоджі. Як повернутися з Камбоджі до України, Анна не уявляла. Грошей на переліт не було, проте вона від початку на цьому не зациклювалася, вважаючи, що насамперед мусить дістатися до посольства та віддати гроші, а там уже щось придумає. Тепер усе змінилося: двісті вісімдесят три з трьохсот тридцяти чотирьох доларів потрібно викласти, щоб через Пекін долетіти до Бангкока. Вона опиниться в Таїланді із п’ятдесят одним доларом у кишені. Ну гаразд, із аеропорту поїде на метро, це коштуватиме сорок п’ять батів21 (приблизно півтора долара – Анна з’ясувала вчора перед вильотом). День можна протриматися без їжі, ба навіть без води. Але як далі? Чи вистачить сорока дев’яти баксів для того, щоб вивезти двох людей із Таїланду? А раптом квиток на автобус коштуватиме дорожче за двадцять п’ять доларів?
Відповідей не було, а роздуми лише виснажували, тож Анна вибрала із розсипаних на кришці унітаза банкнот триста тридцять чотири долари й заштовхала їх до кишені джинсів, а решту розділила на шість купок і поскручувала назад у валики. Упоравшись, вона поглянула на сумку, зважуючи, чи не скинути туди всі гроші, але вирішила цього не робити. На шляху до ґейта стоятиме пост перевірки безпеки, її сумку пропустять через сканер, і невідомо, як відреагують службовці аеропорту, виявивши тридцять тисяч доларів готівкою. Анна знала, що з України без декларування дозволено вивозити не більше за десять тисяч (власне, через це й ховала гроші в білизні), зате нічого не знала про закони ОАЕ, а відтак розсудила, що краще не ризикувати, й порозпихала згортки в ті самі місця, звідки витягла. Надягнувши футболку й застібнувши джинси, жінка прискіпливо обдивилася себе. Не знайшовши нічого підозрілого, поправила волосся та вийшла з кабіни.
Перед трансферною стійкою було так само людно. Ігноруючи сердиті вигуки, Анна продерлася крізь натовп. Буквально за секунду перед нею до стійки підступив лисий чолов’яга в заплямованій жиром футболці, такий товстий, що складки між головою та плечима нагадували обгорнуті довкола шиї поливальні шланги. Анна кинулася вперед, відштовхнула товстуна ліктем і опинилася перед британцем.
– Це ви. – З тим самим виразом застиглого невдоволення він підняв брови.
– Так.
Товстун сердито засопів і торкнувся Анниного плеча.
– Я перепрошую…
Жінка відвела пухку руку.
– У мене за чверть години літак.
Лисий засопів ще дужче.
– Але я… я…
Він чи то погано говорив англійською, чи то погано говорив узагалі: доки підшукував слова, Анна відтіснила його ще далі й вищирилася.
– Я не піду звідси без посадкового талона.
Заплила жиром голова повернулася до британця, проте той промовчав, і в цей час Анна остаточно вклинилася між ним і стійкою.
– Я згодна, – випалила вона. – Реєструйте мене на рейс до Пекіна, ну, й далі, до кінця. Я купую квиток до Бангкока.
– Секунду.
Британець