сорок п’ять батів на проїзд у метро до центру міста. Анна раптом збагнула, що завтра після дев’ятої ранку не матиме грошей навіть на повернення до аеропорту, адже, якщо все вдасться, до вечора вже буде не сама, а двох доларів недостатньо, щоби двом людям доїхати до терміналів на метро. З іншого боку, грошей якраз вистачає, щоби дістатися до посольства, а це єдине, що справді важить.
Британець кахикнув.
– Я перепрошую, за вами черга.
Він дивився просто в її обличчя, проте очі залишалися байдужими.
– Я беру квиток.
– Рейс 889, «Shanghai Airlines», з Пекіна до Бангкока, виліт о 2:05 11 травня, прибуття до пункту призначення того самого дня о 6:15 за таїландським часом. Усе правильно?
– Так.
– Триста тридцять один долар.
Анна дістала гроші із задньої кишені джинсів. Секунду водила по банкнотах пучками пальців, неначе намагаючись запам’ятати, які вони на дотик, після чого витягла з пачки три однодоларові папірці, а решту, не перераховуючи, передала чоловікові за стійкою. Той кивнув.
– І ваш паспорт, будь ласка.
Анна підштовхнула документ. Британець розгорнув його, з удаваною серйозністю звірив її з фотографією, а тоді схилився над монітором і літера за літерою надрукував: «ANNA YANHOL».
Міжнародний аеропорт Дубай
Зала очікування перед гґейтом С32, Термінал 3
Парамонов проминув відгороджену від термінала товстим матовим склом VIP-ложу авіакомпанії «Altair Air» і завернув до експрес-бару, що тулився в куті попід стіною ложі.
– Що бажаєте? – За прилавком стояв чорношкірий офіціант з акуратною борідкою півмісяцем.
– Привіт. – Єгор ковзнув очима по сандвічах і круасанах, які мали такий вигляд, наче їх хтось уже намагався безуспішно прожувати. – Я нічого не замовлятиму, хотів лише запитати, чи не могли б ви на якийсь час позичити склянку?
У голові проскочила думка: якби бовкнув щось таке в Москві, у нього вже випитували б навіщо, натомість чорношкірий промовив:
– Звісно. Вам яку?
– Як для віскі. – Парамонов почекав секунду та сяйнув міцними зубами. – Насправді будь-яку, мені ліки запити. – А потім показав рукою за спину, де над прозорими розсувними дверима до телескопічного трапа висіла квадратна дошка з блакитного пластику із написом «GATE С32»: – Це мій ґейт, я лечу до Китаю.
– Беріть. – Офіціант поставив перед Парамоновим циліндричний келих із товстим денцем. – Дати води?
– Ні, дякую. – Росіянин підняв склянку, ніби виголошуючи тост: – Перед посадкою принесу.
Розвернувшись, Єгор окинув поглядом залу. Підсвідомо відзначив, що серед пасажирів незвично багато дітей, а тоді зауважив кілька вільних місць у дальньому куті попід скляною стіною, що виходила на летовище. Пілот швидким кроком пройшов між рядами та присів у незручне металеве крісло. Льотну форму в непрозорому флізеліновому чохлі поклав на сусіднє сидіння. Чекати на посадку в барі було би комфортніше, проте Єгор розумів, що нічого міцнішого за «Heineken» там немає, а розпивати щойно придбаний у дьюті-фрі віскі «Ballantines»