й олівці.
Олеся різко повернулася, узяла олівці й швидко почала щось малювати.
– Ось! Це все! – сказала вона, подавши аркуш чоловікові.
Дівчинка намалювала могилу з великим хрестом над нею.
– Це – могила мами. Вона там! – сказала Олеся доволі різко. – Я піду й більше до вас не прийду, ви не можете мене сюди тягнути силоміць, не маєте права!
І таки пішла! Наступні дні вчителька намагалася вмовити Олесю піти до психолога, навіть відводила до його кабінету, але дівчинка звідти тікала додому. Вона не виконувала домашні завдання, не відповідала на уроках, і вчителька не знала, що з нею робити. Вона не впізнавала в дитині завжди веселу й комунікабельну колишню Олесю, яка за лічені дні так змінилася. Учителька пропонувала батькові звернутися по допомогу до психіатра, але він був проти.
– Дайте нам ще трохи часу, – попросив Тихон Павлович. – Я спробую ще раз серйозно поговорити з донькою.
Учителька почала щось розповідати про зрив навчального процесу й про те, що Олеся так добре вчилася, а тепер пасе задніх, але чоловік перепросив її та швидко пішов надвір, де на нього чекала Олеся.
– Чому ти не пішла додому разом із Ніною? – запитав він доньку.
– Не захотіла.
– Мені потрібно з тобою поговорити по-дорослому, – сказав він.
– Добре, – погодилася дівчинка.
Тихону Павловичу здалося, що донька навіть не чула, що він їй запропонував, а просто погодилася, бо їй збайдужіло все навколо, і вона часто кивала на знак згоди, аби лише дали їй спокій.
– Олесю, чому ти так поводишся? – почав батько розмову одразу, як прийшли додому. – Ти не хочеш учитися? У тебе погані оцінки, ти не ходиш гуляти з подружкою і почала грубіянити вчительці. Ти вважаєш, що чиниш правильно?
– Скільки днів лишилося до мого дня народження? – запитала Олеся.
«Схоже, що вона мене знову не чула», – подумав чоловік і відповів:
– Тиждень.
– Це цілих сім днів, – чи то спитала, чи констатувала дівчинка.
– Так, сім днів. А що?
– Я чекаю, коли можна буде почитати лист від мами.
– Прочитай зараз, якщо так кортить.
– Не можна! Мамі це б не сподобалось.
– Їй багато чого б не сподобалось! – не стримався Тихон Павлович. – Вона була б засмучена, якби побачила твої зошити або те, як ти мовчиш, коли тебе викликають до дошки!
– Сім днів, – задумливо промовила дівчинка. – Тату, рідненький, прошу тебе! Дозволь мені ці сім днів побути вдома! Благаю тебе! – Олеся кинулася до батька, схопила його за руки, зазирала в очі.
– А тоді що зміниться? Ти будеш поводитися чемно? Учитимеш уроки?
– Я зроблю все, що ти накажеш, – благала дитина, – лише не посилай мене до школи сім днів!
– Гаразд, – чомусь погодився батько.
Олеся подякувала й поквапилась у свою кімнату. Тієї ночі Тихон Павлович довго не міг заснути. Він прихопив із собою пачку цигарок і вийшов надвір. Над ним було розлоге чорне покривало з міріадами світних зірочок, на душі – згусток суму, який не міг розтопити