й навіть їй усміхнулася.
Олеся сіла за першу парту, приготувалася до уроку й підійшла до вчительки.
– Ви зможете мені давати додаткові завдання? – спитала її. – Мені потрібно наздогнати згаяне.
Учителька здивувалася таким разючим змінам у поведінці дівчинки й радо погодилася їй допомогти. Тепер Олесі потрібно було дочекатися Ніну.
«У кожної дівчинки твого віку є подружка, – писала їй мама, – і ти не виняток. Дівчатка спілкуються одна з одною, часто довіряють свої дівчачі маленькі таємниці. Ніхто не хоче відчувати, що таке самотність, тому дружба – порятунок від почуття одинокості».
Коли Ніна зайшла в клас, Олеся підійшла до неї й спитала, чи можуть вони піти додому зі школи разом. Ніна зраділа тому, що Олеся знову з нею розмовляє, і прошепотіла, щоб не почула вчителька:
– Я тобі таке після школи розкажу!
Ніна таємниче усміхнулася, заінтригувавши Олесю. Після занять подруга зачекала, поки Олеся візьме додаткові завдання додому, і дівчатка пішли разом. Вони давно дружили, хоча були зовсім різні. Олеся здавалася молодшою на кілька років, бо Ніна була вищою чи не на півголови, але мала поганий зір, тому сиділи вони за першою партою. Ніна любила керувати й часто поводилася з подругою так, ніби вона не однокласниця, а старша подруга. Олеся не ображалася, коли Ніна починала командувати, а її прохання часто були схожі на наказ. Тиха й скромна Олеся поруч із подругою відчувала себе більш упевненою й не боялася навіть хлопчаків, які могли її обізвати чи навіть дати стусана – вона знала, що Ніна може за подругу навіть полізти в бійку, знаючи, що сама дістане на горіхи.
Дівчатка йшли поруч, як раніше, розмахуючи портфелями, а згори на них синню дивилося травневе небо. Уперше Олесі не було так тужно й самотньо, і дівчинка розуміла, як їй допомагає мамин лист.
– Що ти робитимеш удома? – спитала вона Ніну.
– Саме це я хотіла тобі розказати! – сказала Ніна й озирнулася. Навколо нікого не було, але вона все одно стишила голос. – Піду гуляти з Анжелкою з п’ятого А.
– Так вона ж старша від тебе! – Олеся здивовано поглянула на Ніну. – Ти з нею вже дружиш?
В Олесиному голосі прозвучали нотки розчарування й навіть образи, але подруга того не помітила.
– Так це ж класно! Уяви, вони мене прийняли до своєї компанії!
– Хто це «вони»?
– Анжелка й хлопці з шостого класу збираються на пустирі біля старої школи, – майже пошепки сказала Ніна. – Я також із ними там тусуюсь.
– І вони кажуть на тебе Мала? – з іронією сказала Олеся.
– Та яка різниця? Головне, що я там уже як своя! – із захопленням розказувала дівчинка. – Хлопці приносили пиво, й Анжелка також пила з ними.
– А ти?
– А що я? Так, зробила ковток, щоб не прогнали, – і все. Гидке! А ще вони там курять! Але дивись, щоб нікому!
– Ти ж мене знаєш! – ображено сказала Олеся й додала: – А я гадала, що ми побудемо разом.
– Ще встигнемо, а сьогодні не можу!
Олеся повернула у свій провулок. Батько був на роботі, тож дівчинка передяглася й одразу взялася за домашні