калатало моє серце, я вийшла й нервово подивилася на табло. Ми не бачилися лише місяць. Цей чоловік бачив мене в будь-якому стані: зламану, перелякану, сумну, веселу й усе одно полюбив мене. Він той самий Сем. Мій Сем. Ніщо не змінилося з того дня, коли він уперше подзвонив у мої двері та зніяковіло запросив мене на побачення через домофон.
На табло й досі було написано: «В ОЧІКУВАННІ БАГАЖУ».
Я спробувала зазирнути за огорожу, знов переконалася, що моя зачіска в порядку, й уп’ялася у подвійні двері, мимоволі усміхаючись на радісний вереск пар, котрі зустрілися після довгої розлуки. Вже через хвильку це будемо ми. Я глибоко вдихнула, помітивши, що в мене спітніли долоні. Із зони прильотів виходила цівка людей, і моє обличчя поступово почало набувати нетерпляче-сердитого виразу – брови піднялися, немов у політика, котрий помилився в натовпі.
Діставши хустку з сумки, я знов просканувала юрбу. Там, у декількох метрах від мене, у шаленому потоці людей, стояв Сем, на голову вищий за всіх інших, і сканував натовп, як і я. Я невиразно вибачилася перед людиною праворуч і кинулася до нього. Він різко обернувся й випадково огрів мене сумкою по гомілці.
– Ой, дідько. Усе добре? Лу?.. Лу?
Я вхопилася за ногу, намагаючись не вилаятися. Мої очі наповнилися сльозами, а голос зламався.
– Де твоя валіза?! – сказала я, зціпивши зуби. – Не можу повірити, що я пропустила наше возз’єднання! Я була в туалеті!
– Я приїхав лише з ручною поклажею. – Він поклав руку мені на плече. – Як твоя нога?
– Але ж я усе спланувала! У мене навіть є табличка! – Я дістала роздрукований і ламінований папірець із піджака, намагаючись ігнорувати пульсуючий біль у гомілці. НАЙПРИВАБЛИВІШИЙ ФЕЛЬДШЕР НА СВІТІ. – Цей момент мав стати визначним у наших відносинах. Один із тих моментів, про котрі згадуєш із теплом у серці: «Ах, пам’ятаєш, як я тоді зустріла тебе в аеропорту?»
– Цей момент усе одно дуже приємний, – з надією промовив він. – Я радий тебе бачити.
– Радий мене бачити?
– Дуже радий. Я дуже радий тебе бачити. Пробач. Я виснажений. Геть не спав.
Я потерла ногу. Ми з хвилину просто дивилися одне на одного.
– Ні, мені не подобається, – мовила я. – Тобі доведеться знов іти.
– Куди?
– До огорожі. Щоб я змогла зробити те, що хотіла, – затамувати дух, а потім підбігти до тебе, і тоді ми поцілуємося й почнемо все спочатку.
Він витріщився на мене.
– Серйозно?
– Воно того варте. Ну ж бо. Будь ласка.
Йому знадобилося ще декілька секунд, щоб переконатися, що я не жартую. Тільки тоді він розвернувся й пішов туди, звідки прийшов. Декілька людей невдоволено цикнули, зиркаючи на нього.
– Досить! – голосно вигукнула я. – Цього вистачить!
Але він мене не чув. Він просто йшов, аж до самих дверей – у мене навіть зародився страх, що він може сісти в літак і полетіти додому.
– Семе! – закричала я. – ДОСИТЬ!
Раптом уся увага була спрямована на мене. Тоді нарешті обернувся й він.