про свій Нью-Йорк?»
– Тож ти напишеш мені? Лист, повний любові й туги, просочений самотніми сльозами?
– Ой, Лу. Ти ж знаєш, що поганий із мене письменник. Але я телефонуватиму. І вже через чотири тижні приїду до тебе.
– Ти маєш рацію, – мовила я, відчуваючи, як стискається моє горло. – Гаразд. Я подрімаю.
– Я також, – мовив він. – Я думатиму про тебе.
– По-брудному та по-еротичному? Або ж по-романтичному, в стилі Нори Ефрон?
– А що з цього не наразить мене на неприємності? Ти добре виглядаєш, Лу, – трохи помовчавши, додав він.
– А ти якось… нездорово.
– Саме так я і почуваюсь. Мало того, що втомився, так ще й хочеться вибухнути. Це навіть збиває мене з пантелику.
Я поклала руку на екран, і він слідом зробив те ж саме. Я уявила його дотик на своїй шкірі.
– Люблю тебе. – Мені й досі було трохи соромно вимовляти ці слова.
– І я тебе. Я б поцілував екран, але, боюся, ти побачиш лише моє волосся у носі.
Я склала ноутбук і з усмішкою поринула у світ сновидінь.
У коридорі хтось верещав. Я прокинулася, нічого не розуміючи, спітніла, частково й досі уві сні, та примусила себе прийняти вертикальне положення. За дверима й справді верещала жінка. У моєму запамороченому мозку пронеслися тисячі думок, заголовки про вбивства, Нью-Йорк і те, як краще повідомити про злочин. На який номер тут зазвичай телефонують у таких випадках? Точно не 999, як в Англії. Я тільки марно ламала собі голову, так і не вживши необхідних заходів.
– Чого я повинна це терпіти? Чого я повинна сидіти та всміхатися, поки ці відьми мене ображають? Ти не чув і половини з того, що вони сказали! Ти ж чоловік! У тебе у вухах стоїть фільтр на такі речі!
– Люба, благаю, заспокойся. Будь ласка. Ти обрала недоречне місце і час.
– Завжди тобі все не те! Завжди тобі заважають сторонні вуха! Може, мені купити окрему квартиру, тільки щоб було де з тобою сваритися?
– Я не розумію, чому ти так засмутилася через ці дрібниці. Тобі треба просто…
– Ні!
Щось гепнулося на дерев’яну підлогу. Від сну не залишилося й сліду, моє серце калатало, мов навіжене.
Важка тиша.
– Тепер ти скажеш мені, що це була сімейна реліквія.
Пауза.
– Що ж, так, так, була.
Приглушений схлип.
– Мені начхати! Мені начхати! Твоя сімейна історія от-от мене задушить! Ти мене чуєш? Задушить!
– Аґнес, люба. Тільки не в коридорі. Ну ж бо. Ми можемо обговорити це пізніше.
Я тихенько сиділа на краю свого ліжка.
Приглушені ридання, тиша. Я трохи почекала, а тоді підвелася й навшпиньки підійшла до дверей, притиснувшись вухом. Нічого. Я подивилася на годинник – четверта сорок шість вечора.
Я вмилася і швидко переодягнулася у свою форму. Розчесавшись, тихенько вийшла зі спальні й завернула за ріг коридору.
І зупинилася.
Далі по коридору, біля кухні, лежала молода жінка, згорнувшись у клубок. Старший чоловік, обійнявши її обома руками, напівсидів на підлозі. Одне